Сніговик - Ю. Несбе

поршень, увігнати до вени двадцять мілілітрів удається не менше ніж за вісім секунд – через маленький діаметр голки. Отже… – Холе помовчав, щоб невідворотний підсумок самостійно сформувався в головах його слухачів, а потім продовжив: – Ветлесен сконав би вже після першої третини своїх двадцяти мілілітрів. Коротше, він ніяк не міг зробити собі цю ін’єкцію. Йому допомогли.

Хаген ковтнув слину. День, схоже, був геть нікудишній: це що – вся робота псові під хвіст?

Коли нарада закінчилася, начальник Поліцейського управління повернувся до Хагена:

– Запроси Холе та його групу негайно до мене в кабінет. А на Лепсвіка та його людей надягни намордники. Жодне слово, яке тут буде мовлено, не має дістатися вух… громадськості. Зрозуміло?

Ще б не зрозуміло! За п’ять хвилин Хаген та члени команди Харрі сиділи у величезному непривітному кабінеті начальника.

Катрина Братт зайшла останньою і зачинила за собою двері. Харрі розвалився на стільці, і його витягнуті ноги опинилися майже під столом начальника.

– Буду стислим. – Начальник Поліцейського управління провів рукою по обличчю, наче хотів стерти те, що йому треба було вимовити: себто слідча група знову опинилася на самому початку розслідування. – Є у вас гарні новини, Холе? Щоб, так би мовити, підсолодити той гіркий факт, що ми під час вашої таємничої відсутності виклали пресі, начебто Сніговик у результаті нашої невпинної роботи виявився мертвим.

– Ну, ми можемо заявити, що Ідар Ветлесен знав щось, що йому не належало знати, і коли вбивця зрозумів, що ми вийшли на слід Ветлесена, то вирішив сплутати нам карти. У цьому розумінні Ветлесен справді загинув у результаті нашої невпинної роботи.

У начальника Поліцейського управління збуряковіли щоки.

– Я не це мав на увазі під «гарними новинами», Холе.

– Гарна новина те, що тепер уже час кричати «гаряче»! Якби це було не так, Сніговик не став би нам підставляти Ветлесена замість себе. Він хотів, щоб ми закрили справу й припинили розслідування. Коротше: ми підсмажили йому п’яти. А в таких випадках убивці на кшталт Сніговика починають припускатися помилок. До того ж він, імовірно, тепер не насмілиться продовжувати різанину.

Начальник Поліцейського управління замислено пожував губами:

– Ви дійшли такого висновку, Холе? Чи ділитеся з нами своїми сподіваннями?

– Ну, – відповів Харрі, почухуючи коліно крізь дірку на джинсах, – ви ж самі просили гарних новин, шефе.

Хаген застогнав і відвернувся до вікна. Набігали хмари. Сьогодні обіцяли сніг.

Філіп Беккер з висоти свого зросту подивився на Юнаса, який сидів на підлозі у вітальні і не відводив очей від телеекрана. Відтоді як Бірта зникла, хлопець щодня після обіду сидить тут годинами. Наче телевізор – вікно до іншого, кращого світу, де, якщо дуже постаратися, він зможе її знайти.

– Юнасе.

Хлопчик слухняно, але без будь-якого інтересу подивився на нього. Проте його обличчя застигло від жаху, коли він побачив ніж.

– Ти що, різатимеш мене? – перестрашено запитав хлопчик.

Вираз обличчя та голосок були такими зворушливими, що Філіп Беккер ледве стримався від посмішки:

– Трішечки, Юнасе. Зовсім трішечки.

Розділ 18

День п’ятнадцятий. Вид з вікна

О другій годині Камілла Лоссіус поверталася на машині додому після тренування. Сьогодні вона, як зазвичай, проїхала через усе місто до західної околиці, де розташовувався фітнес-центр «Колізей». І не тому, що в спортклубі, який знаходився ближче до їхнього будинку в районі Твейта, були інші тренажери. А тому, що в «Колізеї» були інші люди. Мешканці західного Осло. Переїзд до Твейта був одним з пунктів їхньої з Еріком шлюбної угоди, і їй довелося вирішувати. Вона завернула на їхню вулицю. Побачила світло у вікнах сусідів, з якими завжди віталася, але ніколи не спілкувалася. Ці люди – з життя Еріка, до неї вони зовсім не мають ніякого стосунку. Камілла загальмувала. Гаражі на дві машини тут є біля кожного будинку, але тільки у них – з дистанційним керуванням. Ерік обожнює такі штучки, а їй на це начхати. Камілла натиснула на кнопку, ворота відчинилися, вона газонула і заїхала досередини. Звісно, машини Еріка ще нема, він на роботі. Вона повернулася до пасажирського сидіння, щоб прихопити сумку зі спортивним костюмом та пакети з продуктами із супермаркету «ІСА», звично кинула на себе погляд у дзеркало заднього виду. Подруги казали, що вона чудово виглядає. Тобі ще нема тридцяти, а вже й вілла, і машина, і дача неподалік Ніцци, казали вони. І не без єхидства запитували: як воно – жити у східній частині міста, в отих робітничих кварталах? І як тепер, після розпродажу майна, почуваються її батьки? Дивно, як це у них у мізках автоматично сполучалися ці два запитання.

Камілла дивилася у дзеркало. Подруги мають рацію: вона виглядає вражаюче. Їй раптом здалося: щось промайнуло позаду машини… та ні, мабуть, це просто електроворота зачинилися автоматично. Вона вилізла з машини і стала порпатись у кишенях у пошуках ключів від будинку, але тут згадала, що мобільний так і залишився в утримувачі на панелі.

Камілла повернулася до дверцят. Позаду неї стояв чоловік. Вона злякано зойкнула і прикрила рот рукою. Хотіла було навіть вибачитися, хоча за що? Виглядав він зовсім безпечно, але в цей момент вона побачила у нього в руці пістолет. Перша думка була – пістолет іграшковий.

– Мене звати Філіп Беккер, – сказав він. – Я телефонував, але вдома нікого не було.

– Що ви хочете? – запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі, бо інстинкт підказував їй, що вона не повинна виказувати страх. – Навіщо ви тут?

– Через розпусту, – посміхнувся він.

Харрі мовчки дивився на Хагена. Той перервав нараду слідчої групи, щоб передати підлеглим цінні вказівки, отримані від начальника управління: жодне слово, яке стосується «теорії» вбивства Ветлесена, ніде не мало прозвучати: ані вдома, ані… Тут Хаген перехопив погляд Харрі.

– Та-ак. Одне слово, ви зрозуміли… – невпевнено закінчив Хаген і залишив кабінет.

– Продовжуй, – звернувся Харрі до Гольма, який саме робив повідомлення про сліди, знайдені на місці злочину в керлінг-клубі. Точніше – про незнайдені.

– Ми тоді, як приїхали, дуже вчепилися за самогубство, а тому ніяких слідів до ладу не зняли, ну а тепер, ясна річ, усе затоптали там, як водиться. Я їздив, дивився вчора та, боюся, багато не видивився.

Харрі гмукнув і спитав:

– Катрино?

Катрина зазирнула у свої записи:

– Отже, ти припустив, що Ветлесен з убивцею зустрілися в керлінг-клубі, а щодо цієї зустрічі домовилися заздалегідь. Швидше за все – по телефону. Ти наказав мені перевірити список телефонних розмов Ветлесена.

– Атож, – підтакнув Харрі, придушивши позіх.

Вона перегорнула сторінки блокнота:

– У телефонній компанії