Сніговик - Ю. Несбе
– Додому? – перепитав Харрі.
– Авжеж. Вона тепер безробітна. Боргхільд сказала, що в останні два дні Ідар Ветлесен з пацієнтами не зустрічався. Ось список пацієнтів. – Катрина витягла з теки аркуш паперу й поклала на стіл. – Як я зрозуміла, Боргхільд відомі усі, з ким контактував шеф: і ділові знайомі, і друзі-приятелі. Вона допомогла мені ідентифікувати практично кожного, хто значився у роздруківці. Ми розбили їх на дві категорії: ось його розмови по роботі, а це – зі знайомими. І тут, і там указані номери телефонів, час та дата розмови, вхідний чи вихідний був дзвінок та його тривалість.
Решта троє схилили голови над списками. Рука Катрини лягла поруч із рукою Харрі. Він не бачив на її обличчі ані тіні зніяковіння. Може, їхня розмова у барі «Фенрис» йому наснилася? Хтозна. Тільки от коли Харрі напивався, сни йому взагалі не снилися. У цьому, власне, і полягав сенс запою. Він прокинувся так само п’яний, як і напередодні, а в голові була лише одна думка, яка, напевне, народилася між методичним опорожненням пляшок віскі та прокиданням без мети. Саме ця думка і зірвала його з маршруту «будинок – винний магазин на Тересес-гате» та занурила знову в самісіньку гущу роботи. Клин клином.
– Чий це номер? – запитав Харрі.
– Який? – нахилилася нижче Катрина.
Харрі тицьнув пальцем у список знайомих.
– А чому ти цікавишся саме цим номером? – Катрина з цікавістю поглянула на нього.
– Тому що це знайомий, який сам зателефонував Ветлесену, а не навпаки. Ми вважаємо, що наш убивця тут усім заправляв, отже, логічно припустити, що він сам телефонував Ветлесену.
Катрина продивилася роздруківки:
– Цей номер значиться і в списку пацієнтів.
– Хто це? Жінка чи чоловік?
– О, це, безперечно, чоловік.
– Що ти маєш на увазі?
– Мужчина, та ще й який! Мачо. Арве Стьоп.
– Арве Стьоп? – здивувався Гольм. – Той самий?
– Він – перший, з ким слід поговорити, – сказав Харрі.
Невдовзі вони знали номери сімох співбесідників Ветлесена у день убивства. Не вдалося встановити лише одного: дзвінок був зроблений вранці з телефону-автомата в «Стуру-центрі».
– У нас є точний час дзвінка, – підбив підсумки Харрі. – Цікаво, чи є поруч з автоматом камера стеження?
– Не думаю, – відповів Скарре. – Але я точно знаю, що камери стоять над усіма входами-виходами. Можу поїхати до їхньої охорони та перевірити.
– Дивися на обличчя усіх, хто входив-виходив під час дзвінка плюс-мінус півгодини.
– Важкенько доведеться, – наморщив чоло Скарре.
– Здогадайся, кого ти мусиш попросити про допомогу? – посміхнувся Харрі.
– Беату Льонн, – підказав Гольм.
– Молодець!
Гольм кивнув, а Харрі відчув укол совісті.
Мобільний Скарре заграв «There She Goes», він схопив слухавку й натиснув кнопку відповіді:
– Розшук зниклих.
Поки він розмовляв, Харрі думав, що давно не телефонував Беаті й не заходив до неї. Востаннє був у неї влітку, відразу після пологів. Знав, що вона його не звинувачує у смерті Халворсена: той загинув при виконанні службових обов’язків, але все одно Харрі було боляче дивитися на дитину Халворсена, яку той так і не побачив, і в глибині душі усвідомлювати, що Беата помиляється. Адже він міг, він повинен був урятувати Халворсена…
Скарре закінчив розмову та повідомив:
– Надійшла заява щодо зниклої безвісти жінки. Район Твейти. Заявник – чоловік. Зникла – Камілла Лоссіус, двадцять один рік, дітей нема. Минуло всього кілька годин, як її спохопилися, але от що цікаво: в кухні лежить нерозібраний пакет з продуктами, а мобільний полишений у машині. Зі слів чоловіка, з мобільним вона ніколи не розлучається. А один із сусідів показав, що бачив, як якийсь мужик ходив довкола гаража, наче на когось чекав. Чоловік каже, що нічого з її речей не зникло: ані туалетні приналежності, ані дорожні сумки. Але сімейка ще та: у них будинок під Ніццою та й узагалі стільки добра, що хоч би й зникло щось – вони й не помітять.
– Гм. Що скажете? – звернувся Харрі до групи.
– Вона може з’явитися. Тоді нам повідомлять, де і коли.
– Гаразд. Тоді продовжимо.
До кінця наради до заяви про зниклу жінку більше не поверталися, але Харрі відчував, що напруга стала густішою, як перед грозою, що насувалася. А може, таки обійде стороною? Закінчивши зі списком людей, з якими треба буде переговорити, люди Харрі залишили його кабінет.
Харрі підійшов до вікна, подивився униз, на парк. З кожним днем темніло все раніше. Він згадав, як відреагувала мати Ідара Ветлесена, коли він прийшов до неї та розповів, що вечорами її син надавав безкоштовну медичну допомогу африканським повіям. З неї вперше злетіла маска світського спокою, але на обличчі з’явилася не скорбота, а лють, і вона закричала: «Ні, це неправда! Мій син навіть не сидів би поруч із чорними повіями!» Мабуть, не варто було їй розповідати. Харрі згадав і те, як запевнив начальника Поліцейського управління, що різанина на якийсь час припиниться. У темряві Харрі міг розгледіти тільки ту частину парку, що була прямо під його вікном. Тут зазвичай гуляли діти з дитячого садочка зі своїми виховательками. Він згадав цих гамірних дітей, коли прийшов уранці до кабінету й побачив його – великого брудно-білого сніговика.
Над приміщенням редакції газети «Ліберал», що розташовувалася на Акер-Брюгге, на останньому поверсі будівлі знаходилися найдорожчі столичні квадратні метри – з видом на Осло-фіорд, замок Акерсхус та Несоддтанген. Вони належали головному редактору та власнику «Ліберала» Арве Стьопу, або просто Арве, як було написано на дверях, що перед ними топтався Харрі. Сходовий майданчик був оздоблений у виключно функціональному та мінімалістичному стилі, але от по боках дверей стояли дві розмальовані вручну вази. І Харрі замислився: а що коли поцупити одну з них?
Він ще раз подзвонив у двері і тут почув голоси, які долинали з квартири. Один – високий, щебетливий, другий – низький, спокійний. Двері прочинилися, з них зі сміхом випурхнула жіночка в хутряній шапочці – Харрі чомусь подумав, що хутро, мабуть, штучне, – з-під якої спадало довге світле волосся.
– Добридень, – недбало кинула вона, потім упізнала його і повторила вже з більшим ентузіазмом: – О! Добридень!
– Привіт, – озвався Харрі.
– Як ся маєш? – запитала вона, і Харрі зрозумів, що вона не забула їхньої останньої розмови. Отієї, коли він наостанок жбурнув мобілку об стіну готелю «Леон».
– То ви знайомі з Удою?
Арве Стьоп стояв у передпокої, схрестивши руки на грудях. Він був босий, у футболці з майже непомітною вишивкою «Луї Вітон» та лляних зелених