Сніговик - Ю. Несбе

– Тобто як це – що відповів? – Трюгве відірвався від газети. – Відповів, звісно, так.

– А хто тебе запитував?

– Що з тобою, мамо? Ти така бліда…

– Нічого, мій дорогенький. А хто він такий?

– А я хіба сказав, що це був чоловік? – Трюгве повернувся до газети.

Елі підвелася, прикрутила радіо, де жіночий голос дякував Арве Стьопу та пану міністру за цікаву розмову. Вона подивилася у темряву за вікном, де хаотично металися лапаті сніжинки, не підвладні ані силі земного тяжіння, ані власній волі. Усе, чого вони хотіли, – це десь приземлитися та затихнути, а потім розтанути і зникнути з лиця землі. У цьому й була втіха.

Вона кашлянула.

– Що? – запитав Трюгве.

– Нічого, – відповіла Елі. – Я, здається, застудилася.

Харрі безцільно брів вулицями міста куди очі дивляться. І тільки опинившись біля готелю «Леон», зрозумів, що сюди він і прямував.

Навколо юрмилися повії та наркодилери. У них була година пік – люди товпилися у бажанні послуг та дуру до півночі.

Харрі підійшов до стійки портьє і з жаху на обличчі Бйоре Хансена зрозумів, що той його впізнав.

– Ми ж домовилися, – пискнув Бйоре й витер рясний піт з чола.

Харрі часто дивувався, чому ті, хто наживається на людських слабкостях, завжди позначені цією тонкою лиснючою плівкою поту, наче їхні безсоромні душі покриті лакуванням підробного стиду.

– Дай ключі від номера лікаря, – попросив Харрі. – Він сьогодні не прийде.

Три стіни номера були обклеєні шпалерами десь сімдесятих років, з психоделічним коричнево-помаранчевим візерунком. Проте четверта, між кімнатою та ванною, була пофарбована у чорний колір і рясніла тріщинами та плямами облупленої штукатурки. Двоспальне ліжко з вигнутою спинкою. Важка колюча ковдра. Водо– та спермовідштовхувальна, вирішив Харрі. Він прибрав зі стільця в ногах ліжка затертий рушник і сів. Вулиця вирувала, очікуючи на нього, і він відчув, що вся зграя його псів уже на місці: вони гавкали, скавчали, гризли ґрати та просили тільки одного – випивки. Одну маленьку чарку, одну чарчину – і ми полишимо тебе у спокої, слухняно ляжемо й замовкнемо. Посміхатися в Харрі бажання не було, але він все одно посміхнувся. Демонів треба приборкувати, а біль – тамувати. Він запалив цигарку. Дим заструменів угору, до плетеного абажура.

З якими демонами бився Ідар Ветлесен? Приводив він їх сюди та бився з ними, чи, навпаки, тут був його прихисток? Якісь відповіді він та його колеги, звісно, отримали, але не всі. Відповіді на всі питання, думав Харрі, ми ніколи не отримаємо. Скажімо, на таке: чи є насправді відмінність між злодійством та божевіллям? Чи ми просто вирішили: ось із цієї точки розпад особистості називається хворобою. Ми начебто у змозі збагнути, як можна скинути атомну бомбу на місто з мирними громадянами, але не розуміємо, чому у лондонських нетрях хтось уколошкує повій, що поширюють хвороби. Отож перше ми називаємо необхідністю, а друге – божевіллям.

Господи, як хочеться випити! Одну чарку, яка могла б зліпити гострі краї болю, зліпити цей день та цю ніч.

У двері постукали.

– Можна, – прохрипів Харрі і не впізнав власного голосу.

Двері відчинилися, увійшла негритянка. Харрі поглянув на неї знизу вгору: вродливе виразне обличчя, короткий жакетик – такий короткий, що було видно валики жиру, що вилазили над штаньми.

– Docto5r? – запитала вона. Наголос – на останньому складі, по-французьки.

Харрі похитав головою. Вона подивилася на нього. А потім двері зачинилися, і вона зникла.

За секунду-другу Харрі підвівся зі стільця і зробив крок до дверей. Жінка вже дійшла до кінця коридору.

– Please! – гукнув Харрі. – Please, come back!

Вона зупинилася, нерішуче поглянула на нього.

– Two handred kroner, – сказала вона з наголосом на останньому складі.

Харрі кивнув.

Вона сиділа на ліжку і мовчки слухала його запитання. Про лікаря, про цього злодія. Про оргії з участю декількох жінок. Про дітей, яких він просив приводити з собою. При кожному новому запитанні вона нерозуміюче хитала головою. Врешті-решт вона спитала, чи він не з поліції.

Харрі ствердно кивнув.

Її брови зсунулися:

– Why you ask these questions? Where is Doctor?

– Doctor killed people, – сказав Харрі.

Вона поглянула недовірливо й відповіла:

– Not true.

– Why not?

– Because Doctor is a nice man. He helps us.[1]

Харрі запитав, як саме лікар їм допомагав. І тут настала його черга сидіти і з подивом слухати: чорношкіра жінка розповідала, як щовівторка та щочетверга лікар з’являвся у цій кімнаті зі своєю сумкою, розмовляв з ними, відправляв їх до туалету, щоб зібрати сечу на аналіз, брав кров, перевіряв їх на венеричні захворювання, яких вони боялися. Давав їм пігулки, якщо було щось по гінекології, і направляв до клініки, якщо було щось серйозне. І платні ніколи не брав, треба було тільки пообіцяти ніколи нікому про нього не розповідати, окрім своїх вуличних подружок. Іноді дівчата приводили своїх діточок, коли ті хворіли, але портьє їх не пускав.

Харрі слухав і димів сигаретою. Навіщо Ветлесен це робив? Заради збереження необхідної рівноваги? Жадав відпущення гріхів? Протистояв злу? А може, ці крихти добра підсилювали насолоду від скоєного? Казали ж, що лікар Менгеле обожнював дітей.

Язик у роті розпух, і, якщо зараз не випити, він зовсім його задушить.

Жінка скінчила теревенити та жестом нагадала про обіцяні гроші.

– Doctor come back?[2] – запитала вона.

Харрі відкрив було рота, але язик заплітався, і тут пролунав дзвінок мобільного.

– Холе.

– Харрі? Це Уда Паулсен, – відрекомендувався молодий голос. – Ви пам’ятаєте мене?

Харрі не пам’ятав.

– Я з телеканалу НРК, – сказала вона. – Це я вас запрошувала на ток-шоу «Боссе».

Ага, та сама дамочка! Хитра миша.

– Ви не можете прийти до нас ще раз, цієї п’ятниці? Звісно, йдеться про ваш вражаючий успіх, я маю на увазі справу Сніговика. Хоча він уже мертвий, публіці все одно цікаво, що насправді відбувається в головах таких людей і чи можна його назвати…

– Ні, – відрізав Харрі.

– Що?

– Я не прийду.

– Це «Боссе», – багатозначно промовила Уда Паулсен. – Канал НРК – Норвезьке державне телебачення.

– Ні.

– Але послухайте, Харрі, хіба вам самому не цікаво поговорити про…

Харрі розмахнувся й жбурнув телефон прямо в чорну стіну. Посипалася штукатурка.

Він поклав голову на руки і спробував заспокоїтися. Господи, хоч краплину! Чого завгодно. Коли він знову підвів очі, у номері нікого не було.

Імовірно, усе могло б скластися інакше, якби у барі «Фенрис» не продавали випивку. Якби там не було «Джима Біма», котрий стояв на полиці якраз за барменом і гукав