Сніговик - Ю. Несбе

У кінці доріжки лежала мертва людина. Голова її припадала саме на центр грального кола. Біло-блакитне світло ламп падало на застигле у гримасі обличчя. А обличчя було начебто знайоме. Може, вона з ним раніше зустрічалася? Застиглий погляд шукав щось у неї за спиною. У правій руці мрець стискав шприц, крізь прозорий пластик було видно залишки червоної речовини.

Аста Юханнесен швиденько допетрала, що вже нічим йому допомогти не зможе, і, повернувшись, зосередилася на небезпеках шляху назад до найближчого телефону.

Після того як вона викликала поліцію й ті приїхали, вона повернулася додому та сіла за ранкову каву. Розгорнула свіжий номер газети «Афтенпостен», і тут до неї дійшло, кого вона сьогодні знайшла.

Харрі, сидячи навпочіпки, роздивлявся черевики Ідара Ветлесена.

– Що медик каже про час смерті? – запитав він Бйорна Гольма, який стояв поруч у своїй джинсовій куртці на риб’ячому хутрі, майже нечутно відбиваючи чечітку чоботами із зміїної шкіри. Минуло не більше години від часу дзвінка Асти Юханнесен, а біля керлінг-клубу за стрічкою поліцейського загородження вже товклися журналісти.

– Сказав, визначити важко, – відповів Гольм. – Він може тільки припускати, адже тіло лежало на льоду, а температура у приміщенні набагато вища.

– Ну й що він припустив?

– Що смерть настала між п’ятою та сьомою вчорашнього вечора.

– Авжеж. Отже, таки до випуску новин про його розшук. Ти бачив замо5к?

– Звичайний замок, – кивнув Гольм. – Коли прибиральниця прийшла, він був замкнений. Я дивлюся, ти милуєшся його черевиками. То я вже перевірив відбитки. Голову на відсіч даю, – вони ідентичні з тими, що ми знайшли в Солліхьогді.

Харрі вдивився у малюнок на підошві:

– Тобто ти думаєш, що це наш хлопчина і є?

– Як на мене – авжеж, він.

Харрі замислено кивнув:

– А Ветлесен не був шульгою?

– Ніби ні. Ось у нього шприц, бачиш, у правій руці.

– Справді, – кивнув Харрі. – Але ти все одно перевір.

Харрі жодного разу не вдалося відчути радість, коли справа, яку він вів, раптом виявлялася розкритою, закінченою, зданою до архіву. Поки йшло слідство, він, звісно, вважав розкриття справи за свою мету. Проте варто було цієї мети досягти, як він розумів, що це помилка: чи то він хотів потрапити зовсім не сюди, чи то мета вислизнула, чи то він сам перемінився… біс його знає! Коротше, він відчував себе спустошеним, і успіх на смак був зовсім не такий, як очікувалося. А головне – за спійманням злочинця завжди слідувало питання: «І що?…»

До сьомої вечора свідки були опитані, докази та сліди зафіксовані, прес-конференція проведена, й коридор відділу вбивств сповнився святковим гамором. Хаген замовив пива й торт, покликав до себе в кабінет і групу Лепсвіка, і групу Харрі, щоб відзначити успішне завершення справи.

Харрі сидів на стільці і дивився на величезний шматок торта на тарілці, яку хтось сунув йому до рук. Він чув, як Хаген говорив промову, як йому аплодували, сміялися. Хтось мимохідь ляскав його по спині, навколо кипіла дискусія.

– Нікчемний невдаха, цей чортів Ветлесен. Узяв та зник, щойно відчув, що ми його ось-ось візьмемо.

– Авжеж, обдурив нас…

– Нас? Та це ж група Лепсвіка мала…

– А якби ми його взяли живим, суд визнав би його неосудним, та…

– …у нас же жодних прямих доказів, лише непрямі.

Із другого кута кабінету долинув голос Еспена Лепсвіка:

– Ану замовкніть, хлопці! Тут ось така пропозиція: знімаємося звідси та зустрічаємося о восьмій в барі «Фенрис», щоб напитися як слід. Можете розцінювати це як наказ, зрозуміло?

Усі радісно загули у відповідь.

Харрі відставив убік тарілку з тортом та вже збирався підвестися, як раптом відчув чиюсь руку на плечі. Це був Гольм.

– Я перевірив. Як я і припускав, Ветлесен був правша, – повідомив він.

Зі щойно відкритої Гольмом пляшки з пивом повіяло кислим холодком, і відразу підійшов Скарре трохи напідпитку, узяв Гольма під руку:

– А ще кажуть, що правші живуть довше за шульг. По Ветлесену й не скажеш! Ги-ги!

Скарре помчав ділитися своєю дотепною знахідкою з рештою, а Гольм запитально подивився на Харрі:

– Уже йдеш?

– Авжеж. Прогуляюся. Може, зустрінемося у «Фенрисі».

Харрі майже дійшов до дверей, аж раптом у нього міцно вчепився Хаген.

– Було б добре, якби ніхто нікуди поки що не йшов, – тихо сказав він. – Начальник поліції сказав, що хоче зайти та сказати кілька слів.

Харрі так поглянув на Хагена, що той відразу відсмикнув руку, наче обпікся.

– Тільки піду відлити, – чемно пояснив Харрі.

Хаген посміхнувся й кивнув.

Харрі зайшов до свого кабінету, взяв піджак і пішов униз сходами, геть з будівлі управління, а потім до Грьонландслейрет. З неба сипалася рідка сніжна крупа, на схилі пагорбів Екеберг мерехтіли вогні, мимо промчала з виттям і затихла вдалині пожежна сирена. Два пакистанці голосно сварилися, стоячи біля своєї крамнички, а сніг усе падав на їхні апельсини, та ще десь у Грьонландсторг п’яничка затяг пісню. Харрі почув ці звуки нічного життя і зрозумів, що вірно зробив, вийшовши надвір. Господи, як він любив це місто!

– Ти тут?

Елі Квале здивовано дивилася на сина, який сидів за кухонним столом та гортав газету. Позаду нього муркотіло радіо.

Вона хотіла запитати, чому Трюгве не у вітальні з батьком, але подумала: адже це нормально, що він захотів зайти сюди і потеревенити з нею. Вона налила собі чаю, сіла поруч та мовчки подивилася на сина. Такий вродливий! Вона думала, що їй завжди здаватиметься, що він потворний, але помилилася.

Проблема залучення норвезьких жінок до коридорів влади замішана зовсім не на чоловічому шовінізмі, просторікував голос по радіо. Суспільство веде боротьбу за належну за законом частку участі жінок в управлінні країною, адже самі жінки, схоже, уперто уникають посад, на яких їх можуть розкритикувати, засумніватися в їхній компетентності.

– Вони поводяться, наче малюк, який намагається розколоти фісташку, але щойно вона опиняється у нього в роті, випльовує її, – сказав голос. – І це дуже дратує. Нині необхідно, щоб дами взяли на себе відповідальність за ситуацію та доклали хоча б трохи зусиль.

Атож, подумала Елі, необхідно.

– Тут учора до мене приходили на роботу, – сказав Трюгве.

– Справді? – Елі відчула, як серце закалатало десь у горлі.

– Запитували, чи правда, що я ваш син – твій і татків.

– Та ну? – спробувала якомога легше промовити Елі. Їй здалося, що вона зараз знепритомніє. – І що ти