Грішна - Тесс Геррітсен

— Навряд чи мені сподобалася б ваша робота, докторко Айлс.

— Бувають дні, коли вона й мене не тішить.

— То чому ви її обрали? Чому мертві, а не живі?

— Вони заслуговують на увагу. Вони хочуть, щоб ми знали причину їхньої смерті.

Він подивився на Урсулу.

— Якщо вам цікаво, що тут пішло не так, я вам відповім. Ми недостатньо швидко відреагували. Стояли й дивилися на її паніку, а треба було ввести седативне. Якби ж ми заспокоїли її раніше…

— Хочете сказати, що серцевий напад стався від паніки?

— Так все почалося. Спочатку різко зросли тиск і пульс. Тоді тиск упав, почалася аритмія. Двадцять хвилин пішло на те, щоби вирівняти ритм.

— Що показує ЕКГ?

— Гострий інфаркт міокарда. Тепер вона у глибокій комі, не реагують зіниці, немає реакції на сильний біль. Мозок майже точно дістав незворотні пошкодження.

— Трохи зарано так говорити, хіба ні?

— Я реаліст. Доктор Юень сподівається її витягнути, але він хірург. Дбає про свою статистику. Якщо пацієнт пережив операцію, він може зробити позначку про успіх. Навіть якщо пацієнт стане овочем.

Мора підійшла до ліжка, насупилася, дивлячись на пацієнтку.

— Чому вона така набрякла?

— Ми вливали чимало рідини, намагаючись підняти тиск. Тому обличчя спухло.

Мора подивилася на руки, побачила червонуваті пухирі.

— Це схоже на остаточну кропивницю. Які ліки вона отримала?

— Звичайний реанімаційний коктейль. Протиаритмійне. Допамін.

— Гадаю, вам слід замовити токсикологічне обстеження.

— Перепрошую?

— Була непояснювана зупинка серця. А кропивниця нагадує реакцію на ліки.

— Ми зазвичай не замовляємо токсикологію лише тому, що пацієнта реанімували.

— А в цьому випадку слід замовити.

— Чому? Думаєте, ми зробили помилку? Дали їй те, чого не варто було?

Тепер він наче захищався, втома перейшла у злість.

— Вона — свідок злочину, — завважила Мора. — Єдиний свідок.

— Ми цілу годину намагалися врятувати їй життя. А ви тепер натякаєте, що нам не можна довіряти.

— Слухайте, я намагаюся ретельно підійти до справи.

— Гаразд. — Він згорнув карту. — Зробимо токсикологічне обстеження, спеціально для вас.

З цими словами Саткліфф вийшов.

Мора лишилася в боксі, дивилася на Урсулу, яка лежала, омита м’яким похоронним світлом лампи біля ліжка. Звичайного для реанімації сміття видно не було. Використані шприци, порожні ампули й стерильні обгортки, що зазвичай супроводжують реанімаційні заходи, вже прибрали. Груди пацієнтки здіймалися й опадали лише завдяки повітрю, яке закачувала їй у легені машина.

Мора взяла ліхтарика й посвітила Урсулі в очі.

Зіниці не відреагували на світло.

Вона випросталася й раптом відчула, що хтось спостерігає за нею. Розвернулася й була заскочена, побачивши у проході отця Брофі.

— Потелефонувала медсестра, — сказав він. — Вони думають, що вже час.

У нього під очима були синці, щелепа потемнішала від щетини. Він був одягнений у священицьке вбрання, як і завжди, але сорочка о цій порі була зім’ята. Мора уявила, як він встає з ліжка, намацує одяг. Автоматично тягнеться по сорочку, полишаючи теплу спальню.

— Мені піти? — запитав священик. — Можу повернутися пізніше.

— Ні, отче, заходьте. Я переглядала карту.

Він кивнув і увійшов до боксу, який одразу ж став надто маленьким, надто інтимним.

Мора взяла карту, залишену Саткліффом. Сівши на стілець біля ліжка, раптом гостро усвідомила свій власний запах і запитала себе, чи Брофі теж його відчуває. Запах Віктора. Запах сексу. Священик почав тихо промовляти молитву, і вона змусила себе зосередитися на записах медсестер.

«00:15: показники: тиск до 130/90, пульс 80. Очі розплющені. Робить свідомі рухи. Стискає праву руку за вказівкою. Викликано лікарів Юеня й Саткліффа засвідчити зміни у статусі.

00:43: тиск до 180/100, пульс 120. На місці лікар Саткліфф. Пацієнтка збуджена, намагається дістати ендотрахеальну трубку.

00:50: систолічний тиск впав до 110. Розчервонілася, дуже збуджена. На місці доктор Юень.

00:55: систолічний 85, пульс 180. Поставлено крапельницю…»

З тим, як падав тиск, нотатки ставали дедалі стислішими, почерк поспішним, аж доки не перетворився на ледь розбірливу писанину. Мора уявляла, як розгорталися події в боксі. Метушливий пошук шприців і систем для крапельниць. Медсестри, що поспіхом носяться туди-сюди по ліки. Розриваються стерильні обгортки, спорожнюються ампули, в шаленому темпі вираховуються потрібні дози. І все це поки пацієнтка б’ється, поки падає тиск.

«01:00: оголошено синій код».

Тепер інший почерк. Інша медсестра взялася занотовувати події. Нові записи охайні, методичні — робота людини, чий обов’язок під час оголошеного коду полягав лише у спостереженні й документуванні.

«Шлуночкова фібриляція. Кардіостимуляція на 300 джоулів. Внутрівенну крапельницю з лідокаїном збільшено до 4 мг/хв.

Повторна кардіостимуляція, 400 джоулів. Фібриляція триває.

Зіниці розширені, але на світло реагують…»

«Не здаватися, — подумала Мора. — Поки зіниці реагують. Поки є шанс».

Вона пригадала перший синій код, яким керувала в інтернатурі, і те, як не хотілося визнавати поразку, навіть коли стало ясно, що пацієнта вже не врятувати. Але за дверима стояла родина того чоловіка — дружина і двоє синів-підлітків, і саме про обличчя тих хлопців думала Мора, знову й знову заряджаючи дефібрилятор. Обидва були високі, як дорослі чоловіки, з довжелезними ступнями й прищавими обличчями, але плакали по-дитячому, і вона продовжувала реанімацію ще довго після того, як це стало марно, думаючи: ще один розряд. Ще один.

Вона збагнула, що отець Брофі замовк. Підвела на нього очі й зрозуміла, що він дивиться на неї, так пильно, що відчула в цьому вторгнення до її особистого простору.

І водночас — дивне збудження.

Мора згорнула карту холодним діловим жестом, щоби приховати збентеження. Вона щойно була в ліжку з Віктором, і от її вже тягне до іншого чоловіка — ще й до якого. Кішки в охоті приваблюють котів своїм запахом. Може, вона сама випромінювала такий сигнал, запах доступної жінки? Жінки, яка так довго обходилася без сексу, що зараз не могла ним насититися?

Вона підвелася, взяла пальто. Отець Брофі ступив крок до неї, щоб допомогти вдягнутися. Стояв зовсім поруч, тримаючи пальто, поки вона опускала руки в рукави. Відчула, як його рука торкнулася її волосся — випадково, нічого більше, але тілом пробігло тривожне тремтіння. Вона відійшла, швидко застібаючись.

— Поки ви не пішли, — мовив він, — хочу дещо вам показати. Підете зі мною?

— Куди?

— На четвертий поверх.

Мора спантеличено пішла слідом за ним до ліфта. Вони ввійшли досередини, знову опинившись разом у замкненому просторі, надто близько. Вона тримала обидві руки в кишенях і стоїчно спостерігала за зміною поверхів на табло, думаючи, чи не гріх це — вважати священика привабливим.

Якщо й не гріх, то дурниця точно.

Нарешті двері ліфта відчинилися, вона пішла за ним коридором, через кілька подвійних дверей, до кардіологічного відділення. Як