Грішна - Тесс Геррітсен

Вона похитала головою.

— Чому ти так засмутився?

— Це все стара пісня, Джейн, від якої ти не здатна відмовитися. Ріццолі керує власним життям, уся в броні. Кому потрібен чоловік? Чорт забирай, не тобі.

— А що я мала сказати? Урятуй мене, будь ласка, будь ласочка? Я не можу ростити дитину без чоловіка?

— Ні, ти певно що можеш впоратися сама. Знайдеш спосіб, навіть якщо це тебе вб’є.

— То що ти хочеш від мене почути?

— Ти маєш вибір.

— І я його зробила. Кажу тобі, я залишу дитину.

Вона рушила до сходів до будинку, рішуче тупочучи по снігу.

Він схопив її за руку.

— Мені йдеться не про дитину. Я говорю про нас. — М’яко додав: — Обери мене, Джейн.

Вона розвернулася до нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що ми можемо робити це разом. Що ти можеш зняти переді мною броню. Тільки так це спрацює. Ти відкриєшся мені, а я відкриюся тобі.

— Чудово. І обидва залишимося пошрамовані.

— Або навчимося довіряти один одному.

— Ми заледве знайомі.

— Ми знайомі достатньо для того, щоб зробити дитину.

Джейн відчула, як її щоки взялися краскою, і раптом не змогла дивитися на нього, тож утупилася в сніг.

— Я не кажу, що ми обов’язково впораємося, — сказав Гебріел. — Я навіть не зовсім розумію, як це зробити, якщо ти тут, а я у Вашингтоні. — Він помовчав. — І буду щирий, Джейн, іноді ти те ще стерво.

Вона засміялася. Провела долонею по очах.

— Знаю. Господи, знаю.

— Але бувають моменти… — Він торкнувся її обличчя. — Бувають моменти…

«Моменти, — подумала вона, — коли ти бачиш мене такою, якою я є».

«І це мене лякає. Ні, навіть жахає.

І це може бути найсміливішим моїм вчинком».

Нарешті Джейн підвела голову й подивилася на нього. Глибоко вдихнула.

І сказала:

— Здається, я тебе кохаю.

24

Три місяці по тому

Мора сиділа у другому ряду церкви Святого Антонія, і звуки органа збудили дитячі спогади. Їй згадалася недільна служба з батьками, те, якими жорсткими й невблаганними були церковні лави, якщо просидіти там півгодини. Як вона крутилася, намагаючись влаштуватися зручніше, і як батько садовив її на коліно — найкраще сидіння, бо до нього додавалася пара люблячих рук. Вона дивилася на вітражі, які лякали її. Жанна д’Арк, прив’язана до стовпа. Ісус на хресті. Святі, що схиляються перед своїми катами. І кров, стільки крові, пролитої в ім’я віри.

Сьогодні церква не здавалася такою непривітною. Лунала радісна органна музика, прохід прикрашали гірлянди рожевих квітів. Вона бачила дітей, які радо підскакували на колінах батьків, і їх не турбували образи страждання на кольоровому склі.

Орган почав грати бетховенську «Оду до радості».

До вівтаря рушили подружки нареченої у світло-сірих брючних костюмах. Мора в обох впізнала копів поліції Бостона. Церква взагалі була повна копів. Озирнувшись, вона побачила в ряду за собою Баррі Фроста та детектива Сліпера, радісних і спокійних. Зазвичай копи з родинами збиралися в церкві, щоби провести в останню путь своїх. Одначе сьогодні вона всюди бачила усмішки та яскраве вбрання.

З’явилася Джейн, із батьком під руку. Буйне темне волосся для різноманіття було прибране в охайний стильний вузол. Білий атласний брючний костюм із піджаком оверсайз не до кінця приховував набряклий живіт. Коли вона дійшла до ряду, в якому сиділа Мора, вони перезирнулися і Джейн закотила очі, немовби кажучи: «Вам віриться, що я справді це роблю?» А тоді вона перевела погляд до вівтаря.

До Гебріела.

Мора подумала, що іноді зірки стають правильно, боги всміхаються і любов дістає свій шанс. Один лише шанс — це все, на що можна сподіватися. Без гарантій, без упевненості. Вона дивилася, як Гебріел бере Джейн за руку. Тоді вони розвернулися до вівтаря. Сьогодні вони були поєднані, але, безперечно, будуть інші дні, коли поміж ними літатимуть злі слова або ж у домі пануватиме крижане мовчання. Дні, коли любов заледве триматиметься в небі, мов пташка, що кульгає на одне крило. Дні, коли легкозаймистий темперамент Джейн і холодна натура Гебріела розводитимуть їх по кутках і вони обидва питатимуть себе, чи мудрим був цей союз.

А будуть і такі дні, як сьогодні. Ідеальні.

Мора вийшла з церкви вже ближче до вечора. Сяяло сонце, і вона вперше відчула в повітрі подих тепла. Перший шепіт весни. Вона їхала, опустивши вікно, щоб відчути аромати міста, прямуючи не додому, а до Джамайка-Плейн. До церкви парафії Богородиці божественного світла.

Вона ввійшла крізь масивні вхідні двері. Усередині було тихо й майже темно, кольорові вітражі ловили останні промені денного сонця. У першому ряду сиділи разом дві жінки, схиливши голови в молитві.

Мора тихо пішла до алькова, запалила три свічки за трьох жінок. Одну — за сестру Урсулу. Другу — за сестру Каміллу. І третю — за прокажену без обличчя, імені якої вона ніколи не дізнається. Мора не вірила в пекло чи рай, вона навіть не до кінця вірила в безсмертя душі. І все одно, запаливши три вогники в цьому храмі, вона відчула втіху, бо щиро вірила в силу пам’яті. Лише забуті помирають насправді.

Вона вийшла з алькову й побачила отця Брофі, який стояв біля жінок, тихо втішаючи їх. Він підвів очі. Їхні погляди зустрілися, коли у вікнах засяяли останні коштовні промені сонця. На одну мить вони забули, де перебувають. Забули, хто вони.

Мора махнула рукою на прощання.

А тоді вийшла з його церкви, повертаючись до власного світу.