Грішна - Тесс Геррітсен

— Стільки жертв, — стиха промовила вона. — І ніхто не врятувався?

— Усе це мало статися дуже швидко. Багато хто з жертв, імовірно, і без того був скалічений хворобою, тож втекти не міг. Зрештою, це був притулок хворих. Селище було відрізане від суспільства, ізольоване в глухому куті дороги. Велика група нападників могла з легкістю знищити сотню людей. Їхніх криків ніхто не чув.

Мора перейшла до останнього знімка. На ньому була невеличка побілена будова з бляшаним дахом і пошкодженими вогнем стінами.

Біля порога лежала ще одна купа тіл: кінцівки переплелися, риси обличчя спотворені до невпізнаваності.

— Тільки клініка лишилася стояти, бо була зведена зі шлакоблоків, — сказав Дін. — Тіла обох американських медсестер знайшли саме в цій купі. Фахівцю з судово-медичної антропології довелося визначати, де ж вони. За його словами, вогонь був такої сили, бо нападники, ймовірно, скористалися легкозаймистою речовиною. Ви з цим згодні, докторко Айлс?

Мора не відповіла. Вона вже не дивилася на тіла — натомість вдивлялась у те, що стривожило її значно більше. Те, від чого їй на кілька секунд забракло повітря.

Над дверима клініки висіла табличка з виразним символом: біла голубка летить, з любов’ю огортаючи крильми блакитну земну кулю. Цей символ вона одразу впізнала.

То була клініка «Єдиної Землі».

— Докторко Айлс? — покликав її Дін.

Вона здригнулася й глянула на нього. Зрозуміла, що він досі чекає відповіді.

— Тіла… не так просто спалити, — сказала вона. — Надто великий вміст води.

— Ці згоріли до кісток.

— Так, правильно. Легкозаймиста… Ваша правда, тут імовірно була легкозаймиста речовина.

— Бензин?

— Міг бути й бензин. І він найдоступніший. — Мора знову перевела погляд на обпалену клініку. — Тут чітко видно рештки багаття, яке згодом провалилося в себе. Обвуглені гілки…

— Хіба це має якесь значення? Використання багаття? — перепитав агент. Вона відкашлялася.

— Якщо підняти тіла над землею, це дозволить жиру стікати в полум’я. Це… підтримує високу температуру.

Вона різко згребла знімки, поклала назад у теку. Сіла, склавши руки на ній, відчуваючи шкірою гладеньку поверхню й розуміючи, що вміст папки прогризає діру в її серці.

— Якщо ви не проти, агенте Дін, я б хотіла перечитати ці звіти. Поверну їх пізніше. Можете залишити всю папку?

— Авжеж. — Дін підвівся. — Зв’яжетеся зі мною у Вашингтоні.

Мора не зводила очей з папки, тож не побачила, як він пішов до дверей. І не усвідомила, що він розвернувся й пильно дивився на неї.

— Докторко Айлс?

— Так? — підвела вона до нього очі.

— Мене ще дещо тривожить. Воно не стосується справи, це особисте. Не знаю навіть, чи до вас мені слід звернутися.

— Що таке, агенте Дін?

— Ви багато спілкуєтеся з Джейн?

— Авжеж. У ході розслідування…

— Не про роботу. Про те, що її бентежить.

Мора завагалася. «Я можу йому сказати, — подумала вона. — Хтось має йому сказати».

— Вона завжди була вельми напружена, — сказав Дін. — Але зараз щось іще відбувається. Я бачу, що вона з чимось бореться.

— Напад на абатство — складна для неї справа.

— Це не розслідування. Є щось іще, те, про що вона не хоче говорити.

— Тут краще не мене питати. Поговоріть із Джейн.

— Я намагався.

— І?

— Самі справи. Ви знаєте, якою вона буває, клятий коп-робот. — Він зітхнув. Тихо додав: — Здається, я її втратив.

— Скажіть мені дещо, агенте Дін.

— Так?

— Вона вам дорога?

Дін зустрів її погляд, не кліпнувши.

— Я не питав би вас, якби це було не так.

— Тоді довіртеся мені. Ви її не втратили. Якщо вам здається, що вона віддалилася, то це лише тому, що їй страшно.

— Джейн? — Він похитав головою, засміявся. — Вона нічого не боїться. Тим паче мене.

Мора дивилася, як він виходить з її кабінету, і думала: «Помиляєшся. Ми всі боїмося тих, хто може нас скривдити».

Маленькою Джейн любила зиму. Ціле літо чекала на перші сніжинки, на ранки, коли можна буде розсунути штори в спальні й побачити, що земля вкрита білим пухом, ще не зіпсованим слідами. Тоді вона, сміючись, вибігала з будинку й пірнала в замети.

Нині ж, стоячи в полуденному заторі разом з усіма тими, хто так само їздив на закупи до свят, вона дивувалася тому, куди поділася вся магія.

Перспектива провести завтрашній Святвечір з родиною теж не підбадьорювала. Вона знала, як все буде: всі напхаються індичкою, жуватимуть, неспроможні говорити. Брат Френкі знову буде голосистим і нестерпним, бо перебере з ромовим ег-ногом. Батько візьме пульт від телевізора і зробить гучніше, так, що будь-яка змістовна розмова стане неможлива. А мати, Енджела, виснажена проведеним біля плити днем, кунятиме у кріслі-гойдалці. «Щороку ті ж самі старі ритуали, — думала вона, — але ж це й робить нас родиною. Ми робимо одне й те саме в один час, байдуже, тішить це нас чи ні».

Хоча Джейн не мала анінайменшого бажання їхати за покупками, відкладати це випробування було вже нікуди: не можна з’являтися до родини Ріццолі без неодмінної купи подарунків. Вони навіть могли бути абсолютно негодящі, головне, щоб загорнуті як годиться й щоб кожен отримав свій. Минулого року Френкі, мудило, подарував їй сушену жабу з Мексики — з неї було зроблено гаманець для монет. Жорстоке нагадування про прізвисько, яким він постійно її називав. Жаба для жаби.

Цього року Френкі кінець.

Вона штовхала свій візок крізь натовп у гіпермаркеті, шукаючи для брата еквівалент сушеної жаби. З динаміків лунали різдвяні пісні, механічні Санти вітали її своїм «хо-хо-хо», поки Джейн похмуро і вперто рухалась рядами, прикрашеними блискучими гірляндами. Батькові купила мокасини на флісі. Мамі — чайник з Ірландії, з орнаментом із крихітних трояндових бутонів. Молодшому брату, Майклу — картатий халат, а його новій дівчині Айрін — довгі сережки з криваво-червоного австрійського кришталю. Купила навіть подарунки малим Айрін — однакові зимові комбінезони з лампасами.

А от для придурка Френкі нічого не було.

Джейн заїхала до відділу з чоловічою білизною. Тут був шанс. Френкі, морпіх-мачо, в рожевих стрінгах? Ні, надто огидно — навіть вона не опуститься до такого. Вона їхала повз спортивні труси, а побачивши боксери, раптом подумала не про Френкі, а про Гебріела з його сірими костюмами й нудними краватками. У нього стримані, консервативні вподобання, аж до нижньої білизни. Цей чоловік може довести жінку до сказу, бо вона так і не розумітиме, що між ними відбувається. Так і не знатиме, чи під цим сірим костюмом б’ється справжнє серце.

Вона різко виїхала з ряду, рушила далі. «Зосередься, чорт забирай. Щось для Френкі. Книжку?» На думку спадало кілька підхожих