Грішна - Тесс Геррітсен
— Вона була там.
— За ворітьми?
— Ага. На обличчі був великий шарф. Наче вона збиралася грабувати банк.
— То обличчя ти не бачила?
Дівчинка похитала головою, кучері розлетілися.
— Ця пані до тебе говорила?
— Ні, чоловік говорив.
Ріццолі витріщилася на неї.
— З нею був чоловік?
— Він просив їх впустити, бо їм треба було поговорити з сестрою Урсулою. Але це проти правил, я їм так і сказала. Якщо сестра порушить правило, її викинуть звідси. Мама каже, що сестрам немає куди піти, тож вони ніколи не порушують правила, бо бояться опинитися за ворітьми. — Ноні замовкла. Підвела на неї очі та з гордістю сказала: — А от я постійно ходжу за ворота.
«Це тому, що ти нічого не боїшся. Ти безстрашна».
Дівчинка почала витоптувати лінію в снігу, маленькі рожеві чобітки маршували з солдатською ритмічністю. Вона протоптала одну стежину, тоді розвернулася й рушила назад паралельною лінією. «Вона вважає себе непереможною, — подумала Ріццолі. — Але насправді вона така маленька і вразлива. Маленька дівчинка у величезній куртці».
— А що було далі, Ноні?
Дівчинка закінчила тупцяти снігом й різко спинилася, зосередившись на своїх укритих сніжною кіркою чобітках.
— Пані просунула у ворота листа. — Ноні нахилилася вперед і прошепотіла: — І я побачила, що в неї немає пальців.
— Ти передала листа сестрі Урсулі?
Дівчинка кивнула, кучері знову застрибали, мов пружинки.
— І вона вийшла. Одразу ж.
— Вона говорила з тими людьми?
Дівча похитало головою.
— Чому ні?
— Бо коли вона вийшла, вони вже пішли.
Ріццолі озирнулася на тротуар, де стояли двоє гостей і просили вперту дитину впустити їх за ворота.
Волосинки на шиї раптом заворушилися.
«Пані Пацюк. Вона тут була».
16
Ріццолі вийшла з лікарняного ліфта, швидко пройшла повз оголошення «Усі відвідувачі повинні зареєструватися» й увірвалася через подвійні двері до відділення інтенсивної терапії. Була перша година ночі, і світло у відділенні було тьмяне, щоб пацієнти могли поспати. З яскраво освітленого коридору вона потрапила до кімнати, де медсестри здавалися безликими силуетами. Лише в одному боксі горіло повноцінне світло, воно вабило до себе, мов маяк.
Чорношкіра жінка-коп, яка стояла біля боксу, привіталася з Ріццолі.
— Привіт, детективе. Швидко доїхали.
— Вона ще нічого не сказала?
— Вона не може. У неї досі трубка в горлі. Але вона точно отямилася. Очі розплющені, і я чула, як медсестра казала, що вона виконує вказівки. Бачу, всі дуже здивовані тим, що вона взагалі прийшла до тями.
Увагу Ріццолі привернуло верещання сигналізації системи вентиляції легень. Зазирнувши до боксу, вона побачила, що ліжко оточили медики, впізнала нейрохірурга Юеня й терапевта Саткліффа, чий білявий хвіст здавався дивно недоречним у цьому зібранні похмурих професіоналів.
— Що відбувається?
— Не знаю. Щось із тиском. Лікар Саткліфф прибіг, щойно почався цей безлад. Тоді з’явився лікар Юень, і відтоді вони метушаться над нею. — Жінка похитала головою. — Здається, справи йдуть не дуже добре. Машини верещать, немов скажені.
— Боже, тільки не кажіть, що ми її втратимо, щойно вона прокинулася.
Ріццолі протиснулася до боксу. Від яскравого світла втомленим очам було боляче. Сестру Урсулу, закриту тісним колом персоналу, видно не було, але вона бачила монітори над ліжком: серцевий ритм стрибав, мов камінчик по воді.
— Вона намагається витягнути трубку! — сказала медсестра.
— Прив’яжіть їй руку!
— …Урсуло, заспокойтеся. Спробуйте заспокоїтися.
— Систолічний падає до вісімдесяти…
— Чому вона така червона? — завважив Юень. — Подивіться на обличчя.
Він глянув убік, на верескливу вентиляцію.
— Надто сильний опір дихальних шляхів, — сказала медсестра. — Вона опирається вентилятору.
— Тиск падає, докторе Юень. Систолічний вісімдесят.
— Ставте допамін. Негайно.
Раптом медсестра помітила у проході Ріццолі.
— Мем, вам доведеться вийти.
— Вона притомна? — запитала детектив.
— Вийдіть із боксу.
— Я розберуся, — зголосився Саткліфф.
Він узяв Джейн під руку, не надто м’яко, й вивів з боксу. Зсунув завіси, повністю закриваючи пацієнтку. У цьому мороці Ріццолі відчувала на собі погляди інших медсестер з різних кутків відділення.
— Детективе Ріццолі, — мовив Саткліфф. — Дозвольте нам робити свою роботу.
— Я намагаюся робити свою. Це наш єдиний свідок.
— І вона в критичному стані. Ми маємо спочатку відвернути цю кризу, а тоді вже з нею можна буде говорити.
— Але вона при собі?
— Так.
— Розуміє, що відбувається?
Лікар помовчав. У напівтемряві відділення інтенсивної терапії Ріццолі не могла роздивитися виразу його обличчя. Бачила лише широкоплечий силует і зелені вогники найближчих моніторів, що відбивалися в очах.
— У цьому я не впевнений. Насправді я взагалі не сподівався, що вона опритомніє.
— Чому в неї падає тиск? Раніше цього не було?
— Трохи раніше вона почала панікувати — напевно, через ендотрахеальну трубку. Відчути трубку в горлі — це страшно, але вона має там лишитися, щоб допомогти їй з диханням. Ми дали їй «Валіуму», коли тиск підскочив. А тоді він раптом почав різко падати.
Медсестра відхилила завісу, покликала:
— Лікарю Саткліфф?
— Так?
— Тиск не реагує навіть на допамін.
Саткліфф повернувся до боксу.
Через відкритий прохід Ріццолі спостерігала за драмою, що розігрувалася на відстані кількох футів від неї. Черниця стисла руки в кулаки, зв’язки канатами виділялися під шкірою, коли вона боролася з путами, що прив’язували її до поручнів ліжка. Голова була перев’язана, а рот закритий ендотрахеальною трубкою, але обличчя було добре видно. Воно було набрякле, щоки розчервонілися. Полонена в цій товщі бинтів і трубок, майже муміфікована Урсула мала очі впольованої тварини: зіниці розширені від страху, погляд божевільно стрибає то праворуч, то ліворуч, наче шукаючи виходу. Коли вона смикала за свої пута, поруччя ліжка гриміло, мов ґрати. Верхня частина тіла піднялася над ліжком, і на моніторі серцевої діяльності раптом заверещала сигналізація.
Погляд Ріццолі метнувся до монітора, через який бігла рівна лінія.
— Усе гаразд, усе гаразд, — гукнув Саткліфф. — Вона зірвала один із датчиків.
Він поставив дріт на місце, на екрані з’явився ритм — швидке «біп-біп-біп».
— Збільшити дозу допаміну, — звелів Юень. — Уводимо рідину.
Ріццолі дивилася, як медсестра підкрутила крапельницю, пускаючи у вени Урсули потік фізрозчину. Погляди черниці й детектива перетнулися, в останню мить свідомості. За мить до того, як очі стали скляні й остання іскра розуміння згасла, Ріццолі побачила в них смертний страх.
— Тиск не піднімається! Опустився до шістдесяти…
М’язи обличчя Урсули розслабилися, руки завмерли. Очі за обвислими повіками стали розфокусовані. Незрячі.
— Екстрасистолія, —
