Грішна - Тесс Геррітсен

Повна медсестра, що сиділа перед моніторами, підвела до них очі й показала всі зуби в широкій усмішці.

— Отче Брофі. На нічний обхід вийшли?

Священик торкнувся її плеча дружнім легким жестом, що свідчив про тепле приятелювання. Мора пригадала, як уперше побачила Брофі на засніженому подвір’ї під вікнами кімнати Камілли. Як він поклав заспокійливу долоню на плече літньої черниці, яка привіталася з ним. Цей чоловік не боявся ділитися теплом свого дотику.

— Добривечір, Кейтлін, — мовив він, і в його голосі раптом вчулися м’які переливи бостонської ірландської говірки. — То у вас тут спокійно?

— Наразі так, дайте по дереву постукаю. То сестри викликали вас до когось?

— Не до ваших пацієнтів. Ми були нагорі, в інтенсивній терапії. Вирішив привести сюди в гості докторку Айлс.

— О другій ночі? — Кейтлін засміялася й глянула на Мору. — Він вас замордує. Цей чоловік ніколи не відпочиває.

— Відпочинок? — перепитав отець Брофі. — А що це таке?

— Те, чим займаємося ми, прості смертні.

Брофі подивився на монітор.

— Як справи в нашого містера Демарко?

— О, ваш особливий пацієнт. Завтра його переводять до палати без моніторів, то я сказала б, що в нього все чудово.

Брофі показав на кардіограму шостого ліжка, що мирно блимала на екрані.

— Ось, — сказав він, торкнувшись Мориної руки й дихаючи їй у волосся. — Ось що я хотів вам показати.

— Чому?

— Містер Демарко — це той чоловік, якого ми врятували там, на тротуарі. — Священик подивився на неї. — Ви передрікали, що він не виживе. Тож це наше диво. Ваше й моє.

— Не обов’язково диво. Я іноді помиляюся.

— І вас зовсім не дивує те, що його випишуть з лікарні?

Вона подивилася на нього в тихій інтимній темряві.

— Прикро таке казати, але мене зараз мало що може здивувати.

Мора не хотіла видатися цинічною, але так уже сталось, і тепер вона питала себе, чи не розчарувала його цим. Здавалося, йому чомусь важливо, щоб вона проявила зачудування, а вона натомість усе одно що плечима знизала.

Спускаючись разом з ним у ліфті, вона сказала:

— Я хотіла б повірити в дива, отче. Справді хотіла б. Але боюся, що старого скептика не змінити.

Він усміхнувся їй у відповідь.

— Вам дано блискучий розум, і, звісно ж, ви маєте його використовувати. Ставити запитання, знаходити відповіді.

— Певна, ви ставите ті ж запитання, що й я.

— Щодня.

— І все одно ви приймаєте ідею божественного. Невже ніщо не може розхитати вашу віру?

Пауза.

— Ні, тільки не віру. На неї я можу покластися.

Морі вчулася нотка непевності в його голосі, вона подивилася на нього.

— Тоді в чому ви сумніваєтеся?

Він зустрів її погляд, неначе подивився просто в душу, прочитав думки, яких вона не хотіла йому показувати.

— У своїй силі, — тихо мовив отець Брофі. — Іноді я сумніваюсь у власній силі.

Надворі, стоячи на самоті на лікарняній стоянці, Мора набрала повні груди холодного повітря, немов караючи себе. Небо було чисте, зорі холодно мерехтіли. Вона сіла в автомобіль, трохи посиділа, доки грівся двигун, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося між нею й отцем Брофі. Насправді нічого, але вона почувалася винною, наче щось справді сталося. Винною і сп’янілою.

Вона їхала додому наглянсованими кригою вулицями, думаючи про отця Брофі й Віктора. З дому вона виїхала втомленою, а зараз була пильна й напружена, бадьора — такою живою вона не почувалася вже багато місяців.

Поставила авто в гаражі, ввійшла в будинок, на ходу знімаючи пальто, а в спальні вже розстібала блузку. Віктор міцно спав, не знаючи, що вона роздягається просто над ним. В останні дні він більше часу проводив удома в Мори, аніж у своєму готельному номері, наче його місце було саме в її ліжку. В її житті. Тремтячи від холоду, вона прослизнула під затишну теплу ковдру, і дотик холодної шкіри змусив його заворушитися.

Кілька обіймів, кілька поцілунків, і ось він уже не спить, збуджений.

Мора радо прийняла його в себе, підбурюючи, і хоча вона опинилася під ним, підкореною себе не відчувала. Вона дістала свою насолоду, так само як він із тихим криком перемоги взяв своє. Але коли вона заплющила очі, відчуваючи його кульмінацію в собі, перед очима в неї було не лише обличчя Віктора, а й отець Брофі. Образ був нетривкий, він змінювався й мерехтів, аж поки вона вже не могла розібрати, хто це.

Обидва. І ніхто.

17

Узимку ясні дні — найхолодніші. Коли Мора прокинулася, сонце сяяло на білому снігу, і хоча приємно було для різноманіття побачити синє небо, вітер жорстоко кусався й рододендрон біля будинку скоцюрбився, неначе стариган, листки скрутилися та обвисли від холоду.

Дорогою на роботу вона сьорбала каву, кліпала проти сонця, сповнена бажання розвернутися й рушити додому. Знову залізти в ліжко, до Віктора, провести там цілий день, зігріваючи один одного під ковдрою. Напередодні ввечері вони співали різдвяних пісень: він мав густий баритон, а вона намагалася підспівати йому своїм відчайдушно фальшивим альтом. Разом це звучало жахливо, тож сміялися вони більше, ніж співали.

І зараз Мора так само недоладно співала знову, проїжджаючи повз обвішані вінками ліхтарні стовпи, повз вітрини зі святково вбраними манекенами. Раптом виявилося, що все навколо нагадує про Різдво. Авжеж, вінки й гірлянди висіли там уже не перший тиждень, але вона їх насправді не помічала. Коли ще це місто мало такий святковий вигляд? Коли ще сонце так яскраво мерехтіло на снігу?

«Хай Бог вам радість принесе й позбавить від тривог».

Вона ввійшла в лабораторію судово-медичної експертизи на Олбані-стріт, де в холі висів велетенський напис із фольги: «МИР ЗЕМЛІ».

Луїз глянула на неї й усміхнулася:

— Ви сьогодні така щаслива.

— Дуже рада знову бачити сонце.

— Насолоджуйтеся, поки можна. Чула, завтра ввечері знову сніжитиме.

— Мене цілком влаштовує сніг на Святвечір. — Мора взяла жменю шоколадних цукерок із тарілки на столі Луїз. — Що в нас сьогодні за розкладом?

— Учора нічого не було. Гадаю, помирати на Різдво нікому не хочеться. Лікар Брістол має бути в суді о десятій, а тоді одразу поїде додому, якщо ви його прикриєте.

— Якщо все буде тихо, я й сама піду з роботи раніше.

Луїз здивовано вигнула брову.

— Сподіваюся, маєте хороший привід.

— Ще б пак, — зі сміхом відповіла Мора. — Поїду за покупками.

Вона ввійшла до свого кабінету, і навіть високий стос лабораторних