За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Зранку вони зібрали речі і сіли в карету. Напругу між ними можна було ножем різати. Оліс стримувала сльози, Ессі гнівно пропилювала її поглядом, а Рендар спопеляв Ессі за те, що вона сміє так дивитись на його матір і за те, що мама знову плаче через щось, про що він досі ні сном, ні духом. Узагалі він думав, що то через нього. Мар’єн же була сама спокійна з усіх. Чорнявка лише сподівалась, що вони доїдуть додому без бійок і криків, а згодом помиряться.

Додому дорога була швидша, за що Мар’єн була вдячна всім богам. Усі позачинялись у себе в кімнатах, від чого було надзвичайно тихо та сумно. Ще кілька днів тому тут було так затишно, а тепер хотілось тікати подалі від цього місця. Ніхто не виходив зі своїх кімнат навіть, щоб поїсти. Мар’єн наказала слугам принести вечерю на двох у покої Ессі.

Почувся легкий стукіт у двері і дівчина дозволила ввійти.

– Ти як? – Мар’єн підійшла до сестри, що сиділа у кріслі напроти вікна і дивилась на те, як сніг на землі відбиває місячне сяйво.

– Жахливо.

– Повечеряємо?

– Не хочу.

– Ти не можеш відмовитись, це я готувала, – дівчина усміхалась, знала, що тепер вона точно не відмовиться. Естеса глянула на неї і теж слабко посміхнулась.

– Хитрунка.

– Уся в тебе, – Мар’єн схопила її за руки і потягнула до столику, на якому стояли тарілки із якоюсь новою стравою, свіжоспеченим хлібом, який її навчила пекти Ессі, та теплим узваром.

Вони ситно повечеряли і повсідались на диван перед каміном.

– Дякую тобі за підтримку, за все, – Ессі тепло подивилась в очі сестрі.

– Тобі нема за що дякувати, сестро. Для тебе я готова на все, – Мар’єн накрила руку Естеси своєю і заспокійливо стисла її.

– Я для тебе теж…

– Навіть на розмову з Оліс? – Ессі нахмурилась.

– Не зараз. Я не готова поки її бачити і, тим паче, залишатись з нею сам на сам.

– Але прошу, пообіцяй, що поговориш з нею, – Мар’єн жалібно подивилась на віконтесу.

– Гаразд. Лише дай мені час. Мені треба хоч трохи часу.

– Дякую…