За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Пройшло більше двох місяців.

Так, так швидко. І для Ессі це було надто швидко. Вона досі відтягувала розмову з мачухою. Не могла дивитись їй в очі і сподівалась, що так не відбудеться весілля. На жаль, воно було невідворотнім.

Дівчина сиділа у бібліотеці і читала книжку, кожної хвилини зітхаючи. Вона хотіла піти гуляти в саду, там така прекрасна погода на вулиці, а ця Мар’єн десь зникла і тепер треба чекати.

Двері скрипнули.

– Ну нарешті! Я тут ледь не постаріла-

На порозі стояла Оліс. Знервована, змарніла. Вона була блідою подобою тої вродливої молодої жінки, якою була нещодавно. Графиня нервово стискала у руках спідницю, ніби дитина, що накоїла шкоди.

Ессі вперше за довгий час змогла роздивитись жінку. До цього вона завжди відводила погляд, але зараз просто не очікувала її тут побачити. Серце боляче стиснулось, вона відчула до неї жаль. І десь відгукнулась любов, налякавши дівчину. Вона одразу нахмурилась і вирішила, що час звідси йти. Насправді ж – тікати.

Ессі підійшла до дверей, смикнула ручку і вони не піддались. Її тут просто зачинили сам на сам із своїми страхами.

– Мар’єн! Я знаю, що ти там! Відчини двері! – там справді стояла чорнявка і мовчала. Сподівалась, що віконтеса заспокоїться і нарешті поговорить із матір’ю.

– Мар’єн! Відчини двері, НЕГАЙНО! Коли я вийду звідси, я тебе вб’ю! Тому зараз у тебе є шанс врятуватись! Відчиняй! – прогарчала дівчина і без упину смикала ті двері, ніби їй вдасться їх виламати. – Мар’єн… Я тебе прошу… Відчини… – занила Естеса. Інша тактика. Досить дієва, але ж усі прекрасно знали, що це брехня, бо віконтеса уже розсердилась і тепер Мар’єн у будь-якому випадку кінець.

Оліс же дивилась на це із болем. Вона не могла повірити, що її доньці буде так тяжко знаходитись із нею в одній кімнаті. Очі пекло, дихати було важко. Взагалі жінка вже зневірилась, що Ессі колись із нею заговорить. Лише Мар’єн намагалась якось зарадити цій ситуації, вона ж бо знала, що вони страждають одна без одної. Навіть Ессі, яка цього намагалась не показувати.

– Грець із тобою! – вона сердито стукнула кулаками по дверям і розвернулась, тяжко дихаючи. Знову стало боляче від вигляду Оліс, яка за всім спостерігала, стримувала сльози і обіймала себе тремтячими руками. Дівчина нахмурилась ще більше (хоча, здавалось, куди більше?) і сіла в крісло. Оліс же навіть не поворухнулась. Лише ті сльози, що вона стримувала, покотились обличчям, плечі почали здригатись, почулись тихі схлипи.

Ессі затремтіла, виступив холодний піт, ставало погано. Їй було так боляче це чути. Уже сама ледь трималась.

За кілька секунд Оліс опинилась у ніжних обіймах своєї донечки. Вона впала на коліна і потягла за собою Ессі. Схлипи перейшли у голосні ридання. Мар’єн там розум втрачала від нервів, вона ж бо чула кожен звук.

– Доню! Доню, пробач мені! – невиразно промимрила Оліс у свої руки, якими закривала обличчя. Але Ессі зрозуміла кожне слово. Вона пригортала до себе жінку, тихо заливаючи її волосся своїми слізьми і заспокійливо погладжуючи його холодною рукою.

– Я так завинила перед тобою! Я жалкую про це, моя люба! – жінка задихалась поки це говорила своїм слабким голосом. – Я намагалась усе виправити, повір мені! Я ходила наступного дня до нього, мені відмовили… Пробач мене! – з горла знову вилетіли ридання. Ессі була вражена цим. Вона не могла знайти слів. Тому міцніше обійняла цю бідолашну жінку і прихилилась до неї головою.

– Мамо… Мамо, зупиніться, я прошу вас… – її голос тремтів.

– Пробач мені…  – проскиглила жінка, – я люблю тебе, доню…

– І я вас люблю, – вони сиділа на підлозі, гойдались зі сторони в сторону, заколисуючи одна одну, заспокоюючи. У цих теплих, міцних, рідних обіймах розтавав той лід між ними. Уже давно за цим спостерігала Мар’єн, стоячи при вході в бібліотеку. Вона не витримала і приєдналась до дівчат.

Знову стало так спокійно і затишно. Ніби камінь з плечей звалився. У їхніх життях знову з’явились барви. Дівчата нарешті заспокоїлись. Оліс відхилилась і подивилась на них, поклала на їх ланіти руки і ніжно провела пальцями по вологій від сліз шкірі.

– Мої дівчатка, мої любі… Я зараз така щаслива! – у неї був такий лагідний погляд. Вона знову пригорнула їх до себе. Вони б, мабуть, так просиділи цілий день, але:

– Кхм-кхм… – дівчата озирнулись, а на порозі стояв Рендар.

Він вже давно вирішив усе із Мар’єн. Вона довго відмовлялась його слухати, ігнорувала всі його спроби, але той не здавався тому зміг вибороти собі хвилину на те, аби все пояснити. Дівчина пробачила, але не забула.

Отже, хлопець знав, що чорнявка задумала сьогодні помирити цих двох леді, вирішив, що і йому час помиритись з Естесою.

– Ессі, можна з тобою поговорити? – у його голосі невпевненість, що так не схоже на нього.

Дівчина підтисла вуста і кивнула.

– Ми вас залишимо. Ходімо, люба, – Оліс взяла за руку Мар’єн і вони зачинили за собою двері.

– Я так зрозумів усе вже гаразд? – хлопець кивнув у сторону дверей і запхнув руки до кишень своїх брюк. Нервувався.

– Так, – кивнула Естеса. – Давай ближче до суті.