За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Сьогодні сімейство вирішило проїхатись на конях до озера і влаштувати пікнік. Слуги ще до їх приїзду все підготували, аби ті могли тут гарно відпочити. Погода сприяла цьому. Середина березня, через голі віти дерев проглядає сонце, але все ще дуже холодно. Сніг вже давно розтанув, і, якби не морозець, то тут всюди була б каша з багна. Озеро було вкрито тонким шаром льоду. Мар’єн та Рендар стояли навпроти водойми і сперечались через якісь дурниці, а Ессі та Оліс сиділи і пили ще поки гарячий чай, смакуючи солодощами.

– Ессі, – жінка поклала свою руку на холодну руку віконтеси і та звернула свою увагу на неї, – я дуже не хочу починати цю розмову, але, на жаль, час підганяє, – її ніжний голос стишився. Естеса знала про що буде розмова. Вона сподівалась, що її все ж не буде, вже стільки часу минуло, здавалось ніби можна про це все забути, як про страшний сон.

– Я розумію, – дівчина відвела обличчя в сторону водойми, вона не виражала жодних емоцій. Звісно, дівчина вже продумувала деякі варіанти подій, як от втекти до табору Сааля, або ж принципово відмовитись від заміжжя. Але тоді б довелось страждати тим, кого вона любить, адже невідомо, яку б реакцію це викликало в її нареченого. Тому дівчина змирилась і тепер намагалась продумати свої наступні кроки, адже вона не збиралась відмовлятись від своєї мети. Перший пункт її плану це познайомитись із тим бісом і освоїтись, аби знати, які в неї будуть можливості. Може вона навіть шпигувати буде, хтозна.

– Весілля запланували на кінець квітня, тому настав час збиратись і їхати в Арітерґ, щоб почати готуватись до нього. Сьогодні я накажу збирати речі, післязавтра ми від’їжджаємо.

Естеса кивнула, не проронивши ні слова. Її досі десь глибоко гризла образа і з цим нічого не зробиш. Вона встала і підійшла до Мар’єн.

– Рендаре, залишиш нас, будь ласка?

Хлопець кивнув і пішов напихатись улюбленими тістечками. Дівчата ж вирішили обійти озеро по колу.

– Післязавтра ми від’їжджаємо, мені знову треба твоя допомога вночі. Я хочу передати листа Саалю. Я йому ще досі не сказала, що виходжу заміж і їду звідси. І я хочу тебе попросити про дещо. Коли я поїду і ти повернешся сюди, ти маєш продовжити їм допомагати. І якщо тебе спіймають на крадіжці грошей, чи може вночі із сумками, то скажеш, що то я тобі наказала. Але не кажи для чого, збреши, вигадай щось.

– Ти ж розумієш, що я тебе там саму не залишу? – запитала Мар’єн, припіднявши брівки.

– По-перше, я не збираюсь піддавати тебе небезпеці, ми не знаємо чого від нього очікувати. По-друге, вони теж не дозволять залишитись. Вони не будуть витрачати золото на тебе, нехай ти і моя сестра, ти ж розумієш. Яке їм діло до моїх чи твоїх бажань. Краще повернешся сюди. Або є краща ідея! – у дівчини навіть очі загорілись. – Ти ж будеш вільна і зможеш вийти за Ості!

– Але ж ти сама дала мені завдання, аби я далі допомагала Саалю.

– Забудь! Я не хочу більше стояти між вами! Я хочу, аби ви нарешті були щасливі! Якраз Ості буде на весіллі, тоді йому й скажемо. Нехай там він і попросить твоєї руки в Оліс.

Мар’єн тішила ця думка. Але її плани були геть інші.

***

Усюди бігають слуги, метушаться, збирають речі.

У двері почувся легенький стукіт.

– Заходьте! – сказав Рендар, що сидів у кріслі в колишньому кабінеті Незара і не відривав погляду від якихось записів, що їх дала йому матір. Вона була зайнята, тому вирішила справи поки довірити сину.

– Привіт, – Ессі зайшла і сіла навпроти юнака з іншого боку масивного столу.

– Привіт… – він схопив перо і почав щось виписувати. Ессі спостерігала за тим, з якою уважністю і ентузіазмом він це все робить. Хлопець був розумний, але йому ніколи ніяких справ не довіряли, тому зараз він має змогу нарешті відчути свою важливість, коли йому дозволили допомогти в справах графства. Він нарешті може показати себе.

– Я прийшла про дещо серйозно поговорити.

– Слухаю, – він відірвався від паперів і подивися Естесі прямо у вічі.

– Я хочу, щоб ти дав мені одну обіцянку.

– Яку ж?

– Пообіцяй, що ти потурбуєшся про це місце, про людей, що тут живуть, коли станеш графом.

– Що? – він вражено вирячився на неї. Цього він очікував найменше. – Стану графом? – перепитав він, думав, може почулось.

– Саме так, чому ти дивуєшся? – він і не задумувався про те, що коли Ессі поїде, то мати передасть титул і землі йому. – Через рік ти вже досягнеш потрібного віку, і я тебе прошу – готуйся. Наполегливо вчись. Я вірю, що ти станеш хорошим графом. Я знаю, що ти турбуєшся про долю тих, хто залежить від нас. Я бачила твоє до них відношення. Ти завжди поводився гідно із підданими, кожну поїздку до наших міст. До селищ. Я це бачила. Лише дай обіцянку, що ти не змінишся і тебе не змінить влада. Що залишишся гідним. Я хочу пишатись тим, що ти мій брат…

Хлопець тепло усміхався. Йому було приємно, що вона такої високої думки про нього, навіть після того, як він із нею поводився. І вона мала рацію – він завжди був небайдужий до людей. Він не вважав Незара батьком, але вчився у нього, перейняв деякі з його принципів. Юнак зійшов з правильного шляху, зміг повернутись і тепер він не допустить, щоб це сталось знову. Заради себе, заради матері і, особливо, заради Ессі, своєї сестри, яка вперше назвала його братом. Він знову відчув цінність родини.