Мисливці за головами - Ю. Несбе

— Ні. Я знаю, що він у вас є. Його запрошено на другу співбесіду завтра. З дванадцятої до другої. О дванадцятій нуль-нуль. Даєш мені годину. Згода?

— Ага. Щось іще?

— Ключі. В «Суші & Кава», за двадцять хвилин?

— За півгодини.

Дерев’яною бруківкою я неквапно йшов до «Суші & Кава». Вибір такого дорожнього покриття, більш крихкого, більш мазкого і до того ж більш дорогого, ніж звичайний асфальт, був спричинений, вочевидь, потребою в ідилії, тугою за чимось одвічним, незмінним, достеменним. Принаймні достеменнішим за цю декорацію в районі, де нещодавно в поті чола створювалися реальні речі, продукт невгамовного гудіння полум’я і тяжких ударів молота. А тепер — ніби далеке відлуння — гудіння кавових машин та брязкіт заліза об залізо у фітнес-центрах. Адже це — перемога робітника третинного сектора економіки над робітником фабрики, перемога фікції над реальністю. І вона мені до душі.

Я поглянув на діамантові сережки, які ще раніше помітив у вітрині ювеліра навпроти «Суші & Кава». Вони б дуже пасували Діані. Але стали б катастрофою для мого бюджету. Я відкинув цю думку, перетнув вулицю і зайшов у заклад, де, судячи з вивіски, продають суші, а насправді — дохлу рибу. Зате до їхньої кави я не мав жодних претензій. Людей всередині було небагато. Стрункі, щойно після пробіжки платинові блондинки, досі у спортивних костюмах, тому що їм навіть не могло спасти на думку прийняти душ у фітнес-центрі пліч-о-пліч з простими смертними. Дивно взагалі-то, адже вони вклали цілий статок у свої тіла, які, по суті, теж є перемогою фікції. Вони теж співробітниці третинного сектора, точніше кажучи, частина персоналу, що обслуговує багатого чоловіка. Ці жінки, хай вони навіть повні дурепи, все одно підуть вивчати юриспруденцію, інформатику та історію мистецтва як додатковий догляд за собою, примушуючи суспільство фінансувати кілька років їхнього навчання в університеті тільки заради того, щоб ці освічені ляльки сиділи потім вдома або в кав’ярні та ділилися досвідом про те, як зробити так, щоб їхні спонсори лишалися досить задоволеними, дещо ревнували і трохи ходили на задніх лапках. Поки нарешті міцно не прив’яжуть їх за допомогою дітей. А з народженням дитини все, звісно ж, змінюється, центр влади зсунуто, чоловіка кастровано і йому мат. Дитина…

— Подвійний кортадо, — замовив я і всівся на високий стілець біля барної стійки.

Я із задоволенням роздивлявся жінок у дзеркалі. Я щасливий чоловік. Діана зовсім не така, як ці молоді безмозкі паразитки. Їй дано все, чого позбавлено мене. Дбайливість. Вміння співчувати. Вірність. Благородство. Якщо коротко — вона прекрасна душа у прекрасному тілі. Але краса її не канонічна, її пропорції особливі. Діану наче намальовано у стилі «манга», як тих дещо лялькових персонажів японських коміксів. Обличчя у неї маленьке, з дуже маленьким вузькогубим ротом, маленьким носом і великими, трохи здивованими очима, що стають злегка витрішкуватими від утоми. Та на мій погляд, саме такі відхилення від стандарту і створюють красу, роблять її безсумнівною. Що змусило її обрати мене? Сина шофера, студента-економіста, із здібностями трошки вище середніх, із перспективами трошки менше середніх і із зростом значно меншим за середній.

Ще років п’ятдесят назад з моїми метром шістдесятьма вісьмома я не видавався б коротуном, принаймні за середньоєвропейськими нормами. А якщо почитати історію антропометрії, то виявиться, що усього сто років тому метр шістдесят вісім вважався для Норвегії середнім зростом. Та розвиток людства пішов у невигідному для мене напрямку.

Ну нехай тоді вона вибрала мене у певному душевному сум’ятті; незбагненним лишається інше: те, що така жінка, як Діана, — яка могла б звабити будь-кого, усіх, кого забажає, — кожен ранок прокидається і досі жадає мене. Що за таємниче осліплення не дає їй побачити моєї нікчемності, моєї віроломної натури, моєї слабкості при зустрічі із перепонами і моєї тупої злості при зустрічі з тупою злістю. Чи вона не хоче цього бачити? Чи справа у моєму вмілому підступному розрахунку, завдяки якому моє істинне «я» виявилося поза цим благословенним полем зору дії закоханості? І, ясна річ, у дитині, якої я досі не хотів мати. Яку владу я маю над цим янголом у людській подобі? За словами Діани, я зачарував її з першого ж погляду сумішшю пихатості та самоіронії. Це сталося на одній скандинавській вечірці у Лондоні, причому спершу Діана справила на мене таке враження, як ці жінки, що тут сидять: скандинавська вродлива білявка із західного Осло, що вивчає історію мистецтва в одній із світових столиць, у проміжках між заняттями працює моделлю, бореться проти війни і злиднів у всьому світі і любить життя та розваги. На те, щоб зрозуміти, що я помилився, пішло три години та шість пляшок «Гіннесса». По-перше, виявилося, що вона і правда захоплюється мистецтвом, аж до одержимості. По-друге, вона примудрилася дати мені зрозуміти, що їй щиро неприємно бути частиною системи, котра веде війни проти людей, які не бажають стати частиною західного капіталістичного світу. Саме Діана пояснила мені той факт, що експлуатація країн, що розвиваються, розвиненими країнами, навіть за умови надання допомоги для розвитку, завжди була і буде вигідною. По-третє, вона розуміла гумор, мій гумор, завдяки якому хлопець із моїм зростом може причарувати даму зростом метр сімдесят із гаком. І по-четверте — що безсумнівно було вирішальним для мене, — вона була не дуже вправна у мовах, але неперевершена у логіці. Англійською вона говорила, м’яко кажучи, недолуго і посміхаючись зізналась, що їй жодного разу не довелося скористатися ані французькою, ані іспанською. Тоді я припустив, що у неї напевне чоловічий склад інтелекту і вона любить математику. Вона лише здвигнула плечима, та я не відставав і розповів їй про майкрософтівський тест для співбесід, де кандидатам пропонуються готові логічні задачі.

— Причому те, як кандидати сприймають таку задачу, не менш важливе, ніж те, чи зуміють вони її розв’язати.

— Давай уже, — сказала вона.

— Якщо просте число…

— Стривай! «Просте число» — це яке?

— Те, що ділиться тільки на себе та на одиницю.

У неї на обличчі і досі не з’явилося того відстороненого виразу, яке зазвичай з’являється у жінок, варто завести розмову про числа, і я продовжував:

— Часто буває, що прості непарні числа ідуть підряд. Наприклад, одинадцять і тринадцять. Сімнадцять і дев’ятнадцять. Двадцять дев’ять і тридцять один. Розумієш?

— Розумію.

— Та чи існують приклади трьох послідовних непарних чисел, які усі були б простими?

— Звичайно ж ні, — сказала вона і піднесла келих з пивом до рота.

— Ага. І чому ж?

— Вважаєш, я зовсім