Мисливці за головами - Ю. Несбе

Я перерахував чоловіків у краватках. Так виглядають потенційні покупці. Квадратний метр Ньорума коштує нині близько п’ятдесяти тисяч. П’ятдесят відсотків іде галереї, отже можна продати не так і багато, аби окупити сьогоднішній вечір. Точніше, потрібно продати хоча б щось, оскільки з минулого продажу Ньорума минуло уже немало часу. Тепер публіка попрямувала до дверей, і мені довелося відійти вбік, аби пропустити решту до підносу з шампанським.

Я поплівся до дружини і Ньорума, щоб повідомити йому, як я захоплююся його творчістю. Перебільшення, звісно, але не повна брехня — чолов’яга, безсумнівно, з талантом. Та перш ніж я простягнув йому руку, художника атакував якийсь слинявий кадр, очевидно давній знайомий, і потягнув до якоїсь жінки, що винувато посміхалася, начебто їй кортіло в туалет по-маленькому.

— Гарно виглядаєш, — сказав я і став поряд з Діаною.

— Привіт, коханий.

Вона посміхнулася мені згори вниз, водночас махнувши рукою дівчатам-близнятам, щоб ті зробили ще одне коло з фуршетними закусками. Суші — це вже вчорашній день, і я запропонував новий кейтерінг[4] — «Алжері» — північноафриканську кухню з французьким відтінком, вельми жагучу. У всіх розуміннях. Але побачив, що Діана знову замовила все в «Багатель». Теж, звісно, смачно. І втричі дорожче.

— Гарні новини, любий, — сказала вона, беручи мене під лікоть. — Пам’ятаєш, ти розповідав мені про посаду на тій фірмі в «Хортені»?

— «Патфайндер», так. Ну, і що там?

— Я знайшла для них відмінного кандидата.

Я глянув на неї, дещо приголомшений. Як мисливець за головами, я час від часу, звісно, використовував Діанину клієнтську базу і коло її спілкування, що включало чимало значних в економіці фігур. Причому без докорів сумління — адже це я фінансував увесь цей коловорот. Незвичайним було те, що Діана сама запропонувала конкретного кандидата на конкретне місце.

Вона взяла мене під руку, нахилилася і прошепотіла:

— Його звуть Клас Грааф. Батько голландець, мати норвежка. Або навпаки. Коротше, три місяці тому він звільнився і щойно перебрався у Норвегію, отримав у спадок дім і тепер займається ним. У себе в Роттердамі він був топ-менеджером в одній з найбільших європейських фірм з GPS-технологій. І співвласником, доки навесні їх не купили американці.

— У Роттердамі, — повторив я, відпивши шампанського. — А як фірма називається?

— «ХОТЕ».

Я похлинувся шампанським.

— «ХОТЕ»? Ти впевнена?

— Цілком.

І його ясновельможність були там топ-менеджером? Прям-от найнайтоповішим?

— Грааф — це прізвище, тож я не думаю, що він…

— Звичайно, звичайно, а його номер у тебе є?

— Немає.

Я застогнав. «ХОТЕ». Саме цю фірму «Патфайндер» назвали мені за взірець. «ХОТЕ», так само як тепер «Патфайндер», було маленьким високотехнологічним підприємством, яке постачало GPS-технології європейській оборонній промисловості. І колишній голова цієї фірми — просто саме те. Слід поспішати. Усі рекрутингові фірми стверджують, що виконують замовлення виключно у своїй вузькій ексклюзивній сфері, мовляв, тільки так можна працювати серйозно та систематично. Але заради такої великої помаранчевої моркви — відсотків з номінальної річної заробітної платні, сума якої наближається до семизначного числа, — принципами можна поступитися. А посада керівника «Патфайндера» — це дуже велика, дуже помаранчева і дуже затребувана морква. Заявки було розміщено у трьох рекрутингових агентствах — «Альфа», «ISCO» та «Коrn/Ferry International». У трьох найкращих. А тому річ не тільки в грошах. Коли ми працюємо за системою «немає послуги, немає платні», то беремо попередній внесок на покриття витрат, а потім наступну виплату, якщо запропонований нами кандидат відповідає вимогам, які висунув замовник. А основну — реальну — суму ми отримуємо, тільки коли замовник приймає на роботу того, кого ми порекомендували. Жирно, звичайно, але по суті — по суті мова йде про просту річ — виграти. Бути царем гори. Стати на п’єдестал.

Я притулився до Діаниного плеча:

— Послухай, люба, це важливо. Є ідеї, як взагалі мені з ним зв’язатися?

Вона посміхнулась:

— Ти такий милий, коли тобі не йметься!

— Ти знаєш, де…

— Певна річ.

— То де, де?

— Он стоїть. — Вона показала рукою.

Навпроти однієї з вельми експресивних картин Ньорума — чоловік, що стікає кров’ю, у садомазохістському шкіряному шоломі, — маячив хтось худорлявий, прямий і в костюмі. У лисому засмаглому черепі відбивалося світло прожекторів. Напнуті вузлуваті жили на скроні. Костюм явно пошито на замовлення. На Севіл-роу, наскільки я зрозумів. Сорочка без краватки.

— Покликати його, любий?

Я кивнув і поглянув їй услід. Приготувався. Помітив його доброзичливий погляд, коли Діана звернулася до нього і вказала на мене. Я посміхнувся, але не надто широко, простягнув руку трохи раніше, ніж він наблизився, — але не занадто рано. Повернувся до нього усім корпусом. Сімдесят вісім відсотків.

— Роджер Браун, дуже приємно, — своє ім’я я промовив на англійський манір.

— Клас Грааф, мені також дуже приємно, з мого боку.

Якщо не враховувати цієї по-іноземному закрученої ввічливої конструкції, його норвезька була майже бездоганною. Рука суха і гаряча, рукостискання міцне, але в міру, тривалість — належні три секунди. Погляд спокійний, цікавий, бадьорий, невимушена дружня посмішка. Єдине, що мене збентежило, — він виявився не таким високим, як я розраховував. Щонайбільше метр вісімдесят — деяке розчарування з урахуванням лідерства голландців в антропометричному плані: середній зріст чоловіка — 183,4 см.

Пролунав гітарний акорд. Точніше — Gllsus4, з якого починається «А Hard Day’s Night» у «Бітлз», з однойменного альбому 1964 року. Я знав це, тому що сам закачав його Діані як рингтон на її мобільник від «Прада». Вона піднесла цю тонку елегантну річ до вуха і, кивнувши на знак того, що вибачається, відвернулась.

— Я чув, пан Грааф переїхав до нас зовсім нещодавно?

Я і сам чув, як це прозвучало — реплікою з такої собі старомодної радіоп’єси, але призначення вступної фрази — підлаштуватися під співрозмовника і продемонструвати власний низький статус. А вже перевтілення не примусить себе чекати.

— Я отримав у спадок від бабусі квартиру на Оскарс-гате. Вона два роки лишалася порожньою і потребує ремонту.

— Он воно що!

Я, посміхаючись, підняв обидві брови — висловлюючи цікавість, але без зайвої надокучливості. Тільки щоб дати йому змогу, дотримуючись соціальних кодів, відповісти трохи докладніше.

— Так, — сказав Грааф. — Приємно зробити перерву після довгих років напруженої роботи.

Тепер ніщо не заважало мені перейти просто до справи:

— У «ХОТЕ», наскільки я розумію?

Він глянув на мене з легким подивом:

— Ви знаєте цю фірму?

— У рекрутингової фірми, де я працюю, серед замовників є