Мисливці за головами - Ю. Несбе

— Більш-менш. Працює на «Хортен», якщо не помиляюся. Маленькі, та сміливенькі, чи не так?

— Навіть підросли трошки за ті місяці, доки вас не було у цій галузі.

— У GPS з цим швидко, — сказав Грааф, похитуючи у руці келих із шампанським. — Усі націлені на експансію, наше гасло — вирости або помри.

— Це я помітив. Вочевидь, тому «ХОТЕ» і продали?

Посмішка Граафа проявилася тільки у тонкому мереживі зморшок на загартованій коричневій шкірі навколо світло-блакитних очей.

— Найшвидший спосіб вирости — це, як відомо, продатися великій фірмі. Експерти вважають, що тим, хто не увійшов до одного з п’яти найзначніших GPS-холдингів, жити лишилося років зо два.

— Але ви, як я зрозумів, з цим не згодні?

— Я вважаю, що для виживання головне — інновації та гнучкість. І поки є достатнє фінансування, маленька, але маневрена одиниця — це краще, ніж велика. Зізнаюсь, що якби навіть я сам розбагатів від продажу «ХОТЕ», то однаково виступив би проти її продажу і звільнився б одразу після нього. — І знову ця миттєва посмішка пом’якшила його жорстке, але доглянуте обличчя. — Хоча, напевне, це просто у мене така партизанська натура. Тобі не здається?

«Тобі». Гарний знак.

— Я знаю тільки, що «Патфайндер» шукає керівника, — сказав я і зробив знак Ніку, аби приніс нам ще шампанського. — Такого, який міг би протистояти закордонним спробам їх купити.

— Навіть так?

— А у мене таке враження, що ти міг би виявитися для них дуже привабливим кандидатом. Правда ж, цікаво?

Грааф розсміявся. Це був приємний сміх.

— Дуже шкода, Роджере, але мені слід квартирою займатися.

Назвав на ім’я.

— Я не про саму роботу, Класе. Мова про те, що просто цікаво про це поговорити.

— Ти не бачив цієї квартири, Роджере. Вона стара. І величезна. Вчора я знайшов нову кімнату, за кухнею.

Я поглянув на нього. Це заслуга не тільки Севіл-роу, що костюм так добре на ньому сидить. Причина ще й у чудовій фізичній формі. Внутрішній формі, я б сказав. У нього були не накачані рельєфні м’язи, а суха жилава сила, що ледь проявлялася у судинах на шиї та потилиці, в поставі, в повільному диханні, в блакитному кисневому голодуванні артерій на зап’ястках. Утім і твердість м’язів під тканиною костюма була цілком вгадуваною. Впертий, подумав я. Безжалісно впертий. Для себе я вже вирішив: я хочу здобути цю голову.

— Любиш мистецтво, Класе? — спитав я, простягаючи йому один з келихів, з якими повернувся Нік.

— Так. І ні. Я люблю таке мистецтво, яке показує. Але те, що я бачу, — це частіше за все заявка на красу та істину, яких немає. Можливо, на рівні задуму вони і є, та не вистачає комунікативного таланту їх передати. А там, де мені не вдається побачити красу та істину, там їх для мене і немає, ось і все. Художник, який стверджує, що його не розуміють, майже завжди поганий художник, а ось це, на жаль для нього, багатьом якраз зрозуміло.

— У цьому ми сходимося, — сказав я і підняв келих.

— Я вибачаю більшості людей нестачу таланту, вочевидь, тому, що мені самому його не так багато дісталося, — сказав Грааф, ледь змочивши шампанським тонкі губи. — Але не художникам. Ми, безталанні, працюємо в поті чола свого і платимо за те, щоб вони могли розважатися замість нас. Це чесно, так і має бути. Але нехай тоді розважаються як слід.

Я вже зрозумів і знав те, що результати тестування і поглибленого інтерв’ю тільки підтвердять. Це саме той, хто потрібен. Навіть якби «ISCO» або «Mercury Urval» мали два роки на пошуки, їм однаково не вдалося б знайти кращого кандидата.

— Знаєш що, Класе? Нам слід поговорити. Діана мені саме це запропонувала. — Я простягнув йому свою візитівку. Без адреси, факсу чи веб-сторінки, тільки ім’я, мобільний номер і «Альфа» в куточку крихітними літерами.

— Я ж сказав уже… — почав був Грааф і поглянув на мою картку.

— Слухай, — перебив я, — людина і сама часом не знає, що для неї добре, як каже Діана. Я не знаю, про що ми говоритимемо: хочеш — про мистецтво. Чи про майбутнє. Чи про ремонт будинків — у мене є, до речі, кілька майстрів на прикметі — найкращі в Осло і беруть помірно. Але поговорити нам точно потрібно. Як щодо завтра, скажімо, о третій?

Грааф, посміхаючись, затримав на мені погляд. Потім потер підборіддя тонкими пальцями.

— Як на мене, первинна ідея візитівок — забезпечити отримувача інформацією, необхідною для здійснення візитів.

Я дістав авторучку з пером, написав офісну адресу на звороті візитівки і прослідкував за тим, як вона сховалася у кишені піджака Граафа.

— Сподіваюся, ми поговоримо з тобою, Роджере, але тепер мені час додому — набиратися сил, аби лаятися з моїми столярами польською. Вітання твоїй чарівній дружині.

Грааф чітко, по-військовому відкланявся, повернувся на підборах і попрямував до дверей.

Я ще дивився йому вслід, коли підійшла Діана:

— Ну як, любий?

— Розкішний екземпляр. Поглянь от хоча б на ходу. Хижак родини котячих. Неперевершено!

— Ти хочеш сказати…

— Він навіть примудрився вдати, що ця робота його не цікавить. Господи, я маю здобути цю голову, я зроблю з неї опудало з підфарбованими зубами і повішу на стіну.

Діана радісно сплеснула в долоні, як маленька:

— Отже, я допомогла? Що, справді допомогла?

Потягнувшись, я обійняв її за плечі.

Залу було вже вульгарно, чудово набито ущерть.

— Тепер ти дипломована мисливиця за головами, квіточко моя. Як продажі?

— Ми сьогодні не продаємо. Я хіба не казала?

Якусь мить я ще сподівався, що неправильно її зрозумів.

— Це що, просто… виставка?

— Атле не хоче розлучатися з картинами. — Вибачливий погляд. — Я його розумію. Адже тобі теж було б шкода розлучатися з такою красою?

Я заплющив очі і глитнув. Гаразд, м’якість проти м’якості.

— Гадаєш, це було нерозумно, Роджере? — почув я засмучений голос Діани і власну відповідь:

— Та ні.

А потім відчув її губи на щоці.

— Коханий, який же ти милий! А продати ми зможемо й пізніше. Це створює нам імідж і робить ексклюзивними. Ти ж сам наголошуєш, як це важливо.

Я вичавив посмішку:

— Звісно, люба. Ексклюзивність — це чудово.

Вона засяяла:

— А знаєш що? На фуршет я покликала діджея. З клубу «Бло», де виконують соул сімдесятих, ти сам казав, що вони найкращі у місті…

Вона сплеснула руками, і я відчув, як моя посмішка відклеїлась від губ, упала додолу і розбилася. Але у мого відображення в Діаниному келиху шампанського вона й досі була