Мисливці за головами - Ю. Несбе

гине, то душа дитини повертається до свого первинного плинного стану, і вона стає «водяним немовлям». Яке, якщо додати трохи японського буддизму, чекає свого нового втілення. А доти слід правити так звані «міцуко кюо» — обряди та жертвоприношення, які захищають душу ненародженої дитини і водночас її батьків від помсти водяного немовляти. Про останнє я Діані не розповів. Спочатку я був задоволений — здавалося, вона і справді знайшла розраду у цій кам’яній статуетці. Але коли її дзідзо перетворилося на нав’язливу ідею і вона захотіла поставити фігурку у спальні, я сказав «стоп». Віднині жертвоприношення та молитви цій статуетці припинено. Хоча особливої жорстокості я не став проявляти. Тому що чудово знав, що ризикую втратити Діану. А втрачати мені її не можна ні в якому разі.

Я пройшов у кабінет, увімкнув комп’ютер і відшукав в Інтернеті «Брошку» Едварда Мунка в якісному вирішенні, картину, що інакше називається «Єва Мудоччі». Триста п’ятдесят тисяч на легальному ринку. Щонайбільше двісті на моєму. П’ятдесят відсотків продавцеві, двадцять Чикерюду. Вісім тисяч мені. Звичайна справа: шкурка вичинки не варта, зате жодного ризику. Картинка чорно-біла. 58 на 45 сантиметрів. Цілком можна ввіпхати в аркуш формату А2. Вісім тисяч. Не вистачить, щоб розрахуватися за кредит за будинок за наступний квартал. І близько не вистачить, щоб покрити збитки галереї, що я обіцяв зробити бухгалтеру протягом листопада. На додачу, в силу різних обставин, усе довше доводиться чекати, доки на моєму обрії з’явиться наступна пристойна картина. Остання, «Модель на високих підборах» Сьорена Унсагера, була більше трьох місяців тому і принесла мені щонайбільше шістдесят тисяч. Необхідно, щоб щось негайно сталося. Щоб «Рейнджерз» випадково забили переможний гол, який — хай навіть незаслужено — дасть їм путівку на Уемблі. Кажуть, таке трапляється. Зітхнувши, я відправив Єву Мудоччі на друк.

Очікувалося, що буде шампанське, тож я замовив таксі. Усівшись у машину, я, як завжди, промовив лише назву галереї, свого роду тестування проведеної маркетингової підготовки. Але — теж як завжди — таксист лише питально подивився на мене у дзеркало.

— Ерлінг-Шальгсонс-гате, — зітхнув я.

Ми з Діаною обговорювали місце розташування галереї задовго до того, як вона вибрала приміщення. Я був переконаний, що приміщення має знаходитися на осі Шиллебекк— Фругнер, тому що саме там водяться як платоспроможні покупці, так і інші галереї певного рівня. Опинитися поза зграєю для галереї означало передчасну смерть. Діана ж взяла за взірець галерею «Серпентайн» у лондонському Гайд-парку і твердо вирішила, що вона має виходити не на велику людну вулицю типу Бюгдьой-алле чи Гамле Драмменсвей, а на тиху вуличку, де є простір для роздумів. До того ж, усамітнене розташування підкреслить ексклюзивність, сигналізуючи: це для обраних, для знавців.

Я погодився, сподіваючись, що й орендна плата там теж виявиться менш грабіжницькою.

А Діані сказав, що тоді вона зможе використовувати додатковий метраж для вітальні, щоб влаштовувати там фуршети після вернісажів. На той момент вона вже пригледіла вільне приміщення на Ерлінг-Шальгсонс-гате, неперевершене за усіма параметрами. А назву вигадав я — «Галерея Е», за першою літерою в адресі — «Ерлінг-Шальгсонс-гате». Така назва, за асоціацією з найуспішнішою галереєю міста, «Галереєю К», говорила б, що ми орієнтовані на публіку заможну, розбірливу і стильну.

Я не став наводити ще одного аргументу — асоціацій, наприклад, зі словом «ексклюзив», — Діана не любила подібних дешевих ефектів.

Контракт на оренду було підписано, масштабний ремонт ішов на повний хід, і на обрії замаячив фінансовий крах.

Коли таксі зупинилося, я помітив, що біля тротуару припарковано значно більше «ягуарів» і «лексусів», ніж зазвичай. Добрий знак, який, однак, так само міг означати і прийом в одному з посольств поблизу або ж вечірку Селіни Мідельфарт у її німецькій фортеці.[3]

Усередині з динаміків лунала негучна, з виразними басами музика в стилі «ембіент» вісімдесятих років. Далі підуть варіації Гольдберга. Я сам записав цей диск для Діани.

Публіка вже наполовину заповнила приміщення, хоча було лише пів на дев’яту. Теж гарний знак, адже постійні відвідувачі «Галереї Е» з’являються не раніше пів на десяту. Діана пояснила, що вернісаж у до краю набитій залі — це вульгарно, тоді як напівпорожня якраз натякає на витонченість. Та взагалі-то, судячи з мого досвіду, що більше народу, то більше купиться картин.

Вітально хитаючи головою ліворуч та праворуч без жодної відповіді, я просувався до переносної барної стійки. Діанин постійний бармен Нік простягнув мені келих шампанського.

— Дороге? — поцікавився я, відчувши на язиці поколювання бульбашок.

— Шістсот, — відповів Нік.

— Доведеться продати хоча б частину картин, — сказав я. — А хто художник?

— Атле Ньорум.

— Ніку, я в курсі, як його звуть, але не знаю, як він виглядає.

— Он там. — Нік махнув праворуч своєю великою, чорною, як ебенове дерево, головою. — Поруч з вашою дружиною.

Я встиг помітити тільки те, що художник — кремезний бородатий коротун. Тому що там стояла вона.

У білих шкіряних брюках, які щільно облягали її стрункі ноги, вона здавалася ще вищою. Пряме волосся по обидва боки прямого чубчика створювало прямокутну рамку, яка посилювала схожість з японським коміксом. Білосніжна шовкова блуза вільного крою у променях підсвітки віддавала блакиттю, підкреслюючи вузькі міцні плечі та груди досконалої форми, наче дві бездоганні хвилі. Господи, як би їй зараз підійшли ті діамантові сережки!

Мій погляд, неохоче відпустивши її, ковзнув далі. Публіка стояла і чемно гомоніла біля картин. Звичайний контингент. Заможні, приємно напахчені фінансисти (костюм з краваткою) і зірки середньої величини (костюм з дизайнерською футболкою). Жінки (дизайнерські сукні) були акторками, письменницями чи політиками. Також, ясна річ, був у наявності букет молодих так званих перспективних і, скоріш за все, злиденних художників-нонконформістів (драні джинси та футболки з написами), яких я в душі називав «Куїнз Парк Рейнджерз». Спочатку я вернув носа, коли бачив їх у списку, але Діана переконала мене, що нам потрібно і щось «пікантне», щось більш живе та небезпечне, ніж меценати, ощадливі інвестори і ті, хто ходить сюди, дбаючи про власний культурний імідж. Чудово, звісно, але я знав, що ці субчики припхалися сюди тому, що виканючили у Діани запрошення. І ще тому, що Діана сама розуміла — вони тут заради того, щоб знайти покупців для себе самих, адже усі знають, що вона не може відмовити, коли її просять про допомогу. Я помітив, що багато хто — здебільшого чоловіки — нишком поглядають у бік Діани. Та де там, обійдуться. Такої прекрасної жінки, як Діана, їм не здобути ніколи в житті. І це не припущення, а безперечний неспростовний факт,