Шовкопряд - Джоан Роулінг

Він скривився, піднімаючи забиту ногу на табурет під столом.

— Мені треба стежити за Броклгерст і за чоловіком Бернетт. От вчасно забив ногу.

— Я можу постежити за ними замість тебе.

Робін сама незчулася, як ця захоплена пропозиція вихопилася в неї, але Страйк ніби не почув.

— Як там Метью?

— Погано...— Робін не могла визначити, чи відзначив Страйк її слова, чи ні.— Поїхав додому, щоб побути з батьком і сестрою.

— Це в Месемі, так?

— Так.— Вона завагалася, тоді додала: — Нам довелося відкласти весілля.

— Співчуваю.

Робін знизала плечима.

— Не можна було б одружуватися так скоро... для сім’ї то був великий шок.

— Ти добре ладнала з матір’ю Метью? — спитав Страйк.

— Так, звісно. Вона була...

Насправді місіс Канліфф була важкою людиною, іпохонд-ричкою — чи принаймні так здавалося Робін. Протягом останньої доби вона відчувала докори сумління за ці думки.

— ...чудова,— закінчила Робін.— А як справи в бідолашної місіс Квайн?

Страйк розповів про візит до Леонори, згадавши про появу Джері Вальдгрейва і про свої враження від Орландо.

— Що саме в неї? — спитала Робін.

— Затримка розвитку — наче так це називають.

Він примовк, згадуючи наївну усмішку Орландо і її улюбленого орангутанга.

— Поки я там був, Орландо сказала дещо дивне — і її мати явно це почула вперше. Вона сказала нам, що одного разу ходила з батьком на роботу і там директор видавництва її помацав. Назвала Денієла Чарда.

На обличчі Робін Страйк побачив відбиток того страху, який постав тоді у брудній кухоньці.

— Тобто як це — помацав?

— Вона не сказала точно. Просто сказала: «Він мене помацав» і «Я не люблю, коли мене мацають». А потім він ще подарував Орландо пензлика. Можливо, то інше,— додав Страйк, реагуючи на багатозначне мовчання Робін і напружений вираз на її обличчі.— Може, Чард випадково зачепив Орландо і подарував їй пензлика, щоб заспокоїти. Орландо все говорила про це, поки я був у них, і кричала, бо не отримала того, що хотіла,— чи, може, через те, що мати на неї нагримала.

Страйк був голодний і тому розгорнув подарунок Робін, дістав шоколадку і зняв обгортку. Робін мовчала, міркуючи.

— Річ у тім,— порушив тишу Страйк,— що в «Бомбіксі Морі» Квайн натякає, що Чард — гей. Ну, так мені здалося.

— Гм-м,— не дуже пройнялася Робін.— А ти віриш усьому, що Квайн написав у тій книзі?

— Судячи з того, що Чард напустив на Квайна юристів, він таки образився,— відповів Страйк, відламуючи великий шмат шоколадки і кладучи собі до рота.— Але май на увазі,— додав він, жуючи,— що в «Бомбіксі Морі» Чард також убивця, очевидно, ґвалтівник, а ще в нього причандал відгниває, тож його не натяк на гейство міг зачепити.

— Сексуальний дуалізм — це постійна тема у творчості Квайна,— сказала Робін, і Страйк подивився на неї і звів брови, не перестаючи жувати.— Я дорогою на роботу зайшла до книгарні й купила «Гріх Гобарта»,— пояснила вона.— Це книжка про гермафродита.

Страйк ковтнув.

— Мабуть, то якийсь пунктик; у «Бомбіксі Морі» теж є такий персонаж,— сказав він, роздивляючись картонну упаковку шоколадки.— Вироблено в Мулліоні. Це на узбережжі, неподалік містечка, де я зростав... І що цей «Гріх Гобарта» — добра книжка?

— Я б не прочитала більше кількох сторінок, якби автора не вбили,— зізналася Робін.

— Так, смерть явно підвищить йому продаж.

— Я хочу сказати,— вперто провадила Робін,— що не можна довіряти Квайну, коли йдеться про статеве життя людей, бо його герої ладні переспати з будь-ким і з будь-чим. Я прочитала про нього статтю на «Вікіпедії». Одна з ключових рис його творчості — це зміна статі й сексуальної орієнтації персонажів.

— У «Бомбіксі Морі» цього повно,— буркнув Страйк і відламав собі ще шоколадки.— Смачна, будеш?

— Я маю сидіти на дієті,— сумно відповіла Робін.— До весілля.

На думку Страйка, худнути їй було ні до чого, але він змовчав. Робін відламала шматочок і собі.

— Я тут міркувала,— сором’язливо мовила Робін,— про вбивцю.

— Завжди цікаво послухати думку психолога.

— Та я не психолог,— розсміялася Робін.

Вона вчилася на психолога, але покинула університет. Страйк ніколи не розпитував чому, а Робін не розповідала. Ця риса в них була спільна — обоє покинули університет. Страйк пішов, коли його мати таємничо померла від передозування, і, мабуть, через те гадав, що і Робін покинула навчання через якусь травматичну подію.

— Я думала про те, чому вбивця прив’язав — чи прив’язала — свій злочин до книжки настільки очевидним чином. На перший погляд, це свідома помста та злоба, спроба показати світові, що Квайн отримав по заслузі за те, що написав таке.

— Схоже, що так і є,— погодився Страйк, і досі голодний; він потягнувся до сусіднього столика і поцупив меню.— Я буду стейк і смажену картоплю, а ти щось їстимеш?

Робін обрала якийсь салат, а тоді, щоб не навантажувати Страйкове коліно, сама пішла до шинкваса зробити замовлення.

— Але з іншого боку,— провадила вона, знову сідаючи,— копіювання останньої сцени книжки — це добрий спосіб приховати інший мотив, як гадаєш?

Робін примушувала себе говорити спокійно, ніби йшлося про щось абстрактне, але ніяк не могла забути фотографії Квайнового тіла: темну порожнечу посеред вишкрябаного тулуба, випалені западини на місці очей і вуст. Якщо вона почне замислюватися над тим, що зробили з Квайном, то не зможе їсти чи якимось чином викаже Страйку свій переляк — а його темні очі й так стежили за нею з занепокійливо проникливим виразом.

— Нічого ганебного в тому, щоб зізнатися, що тебе нудить на думку про заподіяне йому,— сказав він, жуючи шоколад.

— Не нудить,— автоматично збрехала Робін. Тоді додала: — Ну тобто — це було справді жахливо...

— Справді.

У товаристві колег з відділу спеціальних розслідувань Страйк, напевно, вже жартував би про це. Він міг пригадати чимало днів, заповненим чорним, мов сажа, гумором: деякі розслідування інакше неможливо було витримати. Робін, однак, поки що не була готова до професійного самозахисту цинізмом — на це вказувало її намагання беземоційно говорити про чоловіка, якому вирвали кишки.

— Мотив — то маячня, Робін. У дев’ятьох випадках з десятьох