Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Вибачайте,—- сказала Леонора чоловікам.— Біда.

Очевидно було, що вона говорить про свій живіт.

— Слухай, Леоноро,— мовив Джері Вальдгрейв, для якого незручність ситуації сягнула піку, і підвівся,— не хочу втручатися, адже до тебе прийшов друг...

— Цей? Це не друг, це детектив,— відповіла Леонора.

— Прошу?

Страйк згадав, що Вальдгрейв на одне вухо недочуває.

— Його звати на честь велетня,— повідомила Орландо.

— Він детектив,— голосніше повторила Леонора, перебиваючи доньку.

— О,— вражено вимовив Вальдгрейв.— Я не... Нащо?

— Бо мені треба детектив,— коротко відповіла Леонора.— Поліція думає, що це я заподіяла те Оуену.

Пауза. Відчувалося, наскільки Вальдгрейву ніяково.

— Мій татко помер,— оголосила всім присутнім Орландо, її погляд був прямий, зацікавлений, вона явно чекала на реакцію. Страйк, розуміючи, що один з гостей мусить щось сказати, відповів:

— Я знаю. Це дуже сумно.

— Една казала, що це сумно,— відповіла Орландо, ніби сподівалася на щось оригінальніше, і знову вийшла з кімнати.

— Та сідайте,— запросила чоловіків Леонора.— Це мені? — додала вона, вказуючи на квіти у Вальдгрейва в руках.

— Так,— відповів він і дещо незграбно передав букет їй, але сідати не став.— Слухай, Леоноро, я не хочу зараз відбирати в тебе час, у тебе, мабуть, повно справ — уся організація...

— Мені його тіла не віддають,— відповіла Леонора з нищівною чесністю,— тож організовувати поки що нема чого.

— О, тут ще листівка,— з відчаєм додав Вальдгрейв, копирсаючись у кишенях.— Ось... і якщо я можу щось зробити, Леоноро, бодай щось...

— Не знаю, хто тут що може зробити,— коротко відповіла Леонора, приймаючи простягнутий конверт. Вона сіла за стіл. Страйк уже підтягнув собі стільця, радий трохи розвантажити ногу.

— Ну, я тоді піду, ти вже сама тут...— відповів Вальдгрейв.— Слухай, Леоноро, мені неприємно питати в такий момент, але «Бомбікс Морі»... у тебе немає примірника?

— Ні,— відповіла вона.— Оуен усе забрав із собою.

— Мені страшенно шкода, але було б дуже корисно, якби... можна я подивлюся, чи він чогось не лишив?

Леонора уважно глянула на нього крізь великі старомодні окуляри.

— Все, що лишилося, забрала поліція,— повідомила вона.— Вчора тут перевернули весь кабінет догори дриґом. Потім замкнули і ключа забрали — я тепер навіть сама туди не зайду.

— О, ну якщо поліція... ні,— мовив Вальдгрейв,— усе правильно. Ні-ні, я сам вийду, не підводься.

Він пройшов коридором; чути було, як зачинилися вхідні двері.

— Не знаю, нащо він приходив,— похмуро сказала Леонора.— Мабуть, думає собі, що зробив добру справу.

Вона відкрила конверт, отриманий від Вальдгрейва. На листівці була акварель з квітами, всередині — купа підписів.

— Усі такі хороші, бо провина мучить,— мовила Леонора, жбурнувши листівку на пластикову стільницю.

— Провина?

— Вони його не цінували. Книжки слід рекламувати,— раптом додала вона.— Слід просувати їх на ринок. Це мають робити видавці. Оуена ніколи не запрошували на телебачення, нічого не робили з того, що він потребував.

Страйк здогадався, що ці нарікання вона чула від чоловіка.

— Леоноро,— почав він, дістаючи записник,— можна я поставлю вам кілька питань?

— Та став. Тільки я нічого не знаю.

— Ви не знаєте, чи спілкувався хтось з Оуеном після того, як він пішов звідси п’ятого числа?

Вона похитала головою.

— Ні з друзів, ні з родичів?

— Ні,— відповіла вона.— Будеш чай?

— Так, було б чудово,— відповів Страйк, якому взагалі нічого з цієї брудної кухні не хотілося, але хотілося, щоб Леонора говорила.

— Наскільки добре ви знали людей з Оуенового видавництва? — спитав він, перекрикуючи воду, якою Леонора наповнювала чайник.

Вона знизала плечима.

— Взагалі не знала. З тим Джері познайомилася, коли Оуен підписував книжки.

— Ви ні з ким з «Ропер-Чарда» не дружите?

— Ні. Чого б це? То Оуен з ними працював, а не я.

— І ви не читали «Бомбікса Морі», так? — ніби між іншим спитав Страйк.

— Та я тобі вже казала. Я їх не читаю, поки не вийдуть з друку. Чого в мене всі це питають? — додала Леонора, відірвавши очі від пакета, в якому шукала печиво.— І що з тілом? — раптом запитала вона.— Що з ним сталося? Мені не кажуть. Узяли його зубну щітку на ДНК, щоб його упізнати. Чому мені не дають його побачити?

Страйк уже мав справу з такими питаннями — від інших дружин, від убитих горем батьків. Як і раніше, він вдався до частково правдивої відповіді.

— Оуен пролежав там якийсь час,— сказав він.

— Наскільки довго?

— Не думаю, що це вже точно визначили.

— Але вони повинні...

Вона замовкла, бо до кухні увійшла Орландо, тепер уже не тільки з орангутангом, а й зі стосиком яскравих малюнків.

— А куди пішов Джері?

— Назад на роботу,— пояснила Леонора.

— У нього гарне волосся. А твоє волосся мені не подобається,— сказала вона до Страйка.— Кошлате.

— Мені теж не дуже подобається,— погодився Страйк.

— Додо, він зараз не хоче дивитися твої малюнки,— нетерпляче сказала Леонора, але Орландо проігнорувала матір і розклала малюнки на столі перед Страйком.

— Це я намалювала.

Можна було впізнати квіти, риб, птахів. На одному з малюнків, з тамтого боку, можна було роздивитися дитяче меню.

— Дуже гарні,— сказав Страйк.— Леоноро, ви не знаєте — поліції вдалося знайти фрагменти «Бомбікса Морі», коли вони вчора обшукували кабінет?

— Так,— відповіла вона, вкидаючи чайні пакетики у щербаті горнятка.— Дві старі стрічки для машинки завалилися за стіл. Прийшли до мене, спитали, де решта; я сказала, що він забрав, коли йшов.

— Люблю татків кабінет,— оголосила Орландо,— бо він мені там дає папір, щоб малювала.

— Кабінет — це доказ,— сказала Леонора, вмикаючи чайник.— Вони його довго обшукували.

— Тітка Ліз туди заходила,— повідомила Орландо.

— Коли це? — спитала Леонора з двома горнятками в руках, сердито глянувши на доньку.

— Коли вона приходила, а ти була в туалеті,— відповіла Орландо.— Вона заходила до татка в кабінет. Я її бачила.

— Вона не мала жодного права туди заходили,— заявила Леонора.— Нишпорила там?

— Ні,— відповіла Орландо.— Вона просто зайшла, а тоді вийшла і побачила мене. І вона плакала.

— Авжеж,— зі вдоволеним виглядом сказала Леонора.— При