Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Чому ви не повідомили, що його не було більше двох тижнів, містере Страйк?

— Чому не сказали поліції?

Страйк мовчки простував геть, сховавши руки в кишені й начепивши похмурий вираз на обличчя. Журналісти переслідували його, намагалися розговорити — ніби двійко мартинів з гострими дзьобами, що нападають на рибацьке судно.

— Хочете їх ще раз провчити, містере Страйк?

— Ще раз провчити поліцію?

— Реклама не завадить, так, містере Страйк?

В армії Страйк займався боксом. Він уявив, як розвертається і дає хук під ребра, і той малий гівнюк аж навпіл згинається...

— Таксі! — закричав він натомість.

Камера спалахувала й спалахувала, поки Страйк сідав у таксі; на щастя, увімкнулося зелене світло, таксі плавно від’їхало від тротуару. Пробігши кілька кроків, журналісти облишили гонитву.

«От паскуди»,— подумав Страйк, озираючись через плече; таксі завернуло за ріг. Мабуть, якийсь гад з поліції підказав їм, хто знайшов тіло. То, звісно, не Анстис, який притримав інформацію до офіційної заяви; мабуть, якась ображена паскуда, яка не пробачила йому Лулу Лендрі.

— Ти що, зірка? — поцікавився таксист, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду.

— Hi,— коротко відповів Страйк.— А висади мене біля Оксфорд-серкусу.

Розчарований такою короткою поїздкою, таксист щось собі пробуркотів.

Страйк дістав мобільний і написав ще одну есемеску Робін.

Під дверима 2 журналісти. Скажи, що працюєш у Кроуді.

Тоді набрав Анстиса.

— Бобе.

— На мене під дверима накинулися журналісти. Вони знають, що це я знайшов тіло.

— Звідки?

— Ти в мене питаєш?

Пауза.

— Бобе, це мало стати відомо, але то не я їм сказав.

— Так, я бачив «друга сім’ї» у новинах. Вони намагаються заявити, що я не казав поліції, бо хотів собі слави.

— Друже, та я ніколи...

— Риче, було б добре, щоб офіційне джерело це все заперечило. Від бруду не відмитися, а мені ще на життя заробляти.

— Зроблю,— пообіцяв Анстис.— Слухай, не хочеш сьогодні прийти на вечерю? Судмеди вже мають перші висновки; я б їх обговорив.

— Ага, добре,— відповів Страйк; таксі вже майже під’їхало до станції.— О котрій?

У метро Страйк стояв, бо якби сів — довелося б потім підводитися, а це сильніше навантажило б хворе коліно. На станції «Роял-Оук» у кишені задзижчав мобільний. Діставши його, Страйк побачив два повідомлення. Перше — від сестри Люсі.

З днем народження, Ломако! Ххх

Він геть забув, що сьогодні в нього день народження. Страйк відкрив наступне повідомлення.

Привіт, Корморане, дякую за попередження. Бачила їх, досі чатують під дверима. Побачимося. Р. х

Страйк дійшов до будинку Квайнів близько десятої, радіючи, що день без дощу. При тьмяному сонячному світлі ця оселя вигляд мала точно такий самий занедбаний і сумний, як і під час його попереднього візиту, але тепер дещо змінилося: перед будинком стояв поліціянт. Це був високий молодий коп із задерикувато випнутим підборіддям, і щойно він побачив, як до будинку йде, трохи кульгаючи, Страйк, його брови зійшлися на переніссі.

— Я можу поцікавитися, хто ви, сер?

— Можете,— відповів Страйк, пройшов повз нього і подзвонив у дзвоник. Попри запрошення на вечерю від Анстиса, тут і тепер до поліції він ставився без прихильності.— Це буде якраз у межах ваших здібностей.

Двері відчинилися, і перед Страйком постала висока, довготелеса дівчина з блідою нездоровою шкірою, копицею кучерявого каштанового волосся, великим ротом і наївним обличчям. Її очі чистого світло-зеленого кольору були великі й широко розставлені. На дівчині був чи то довгий светр, чи то коротка сукня, яка закінчувалася над кістлявими колінами, і пара пухнастих рожевих шкарпеток. До пласких грудей дівчина притискала великого плюшевого орангутанга. На кінцівках іграшкова мавпа мала липучки і ніби обіймала дівчину за шию.

— Привіт,— сказала дівчина. Легенько похиталася, переступаючи з ноги на ногу.

— Привіт,— відповів Страйк.— Ти Орландо?..

— Я можу спитати, як вас звати, сер? — голосно повторив молодий поліціянт.

— Та звісно, але тільки якщо я можу поцікавитися, нащо ви стоїте під будинком,— усміхнено відповів Страйк.

— Ним цікавилася преса,— відповів молодий поліціянт.

— Прийшов чоловік,— повідомила Орландо,— такий з камерою, і мама сказала...

— Орландо! — гукнула зсередини будинку Леонора.— Що ти там робиш?

Гучно тупаючи, вона підійшла до доньки — виснажена, бліда, одягнена в старезну темно-синю сукню з обвислим подолом.

— А,— сказала вона,— це ти. Заходь.

Переступаючи через поріг, Страйк усміхнувся поліціянтові, який зі злістю дивився на нього.

— А як вас звати? — спитала Орландо, коли двері зачинилися.

— Корморан,— відповів він.

— Дивне ім’я.

— Трохи є,— погодився Страйк і чомусь додав: — Мене назвали на честь велетня.

— Дивно,— сказала Орландо, похитуючись.

— Ходи туди,— коротко сказала до Страйка Леонора, вказуючи в бік кухні.— Мені треба до вбиральні. За хвилину підійду.

Страйк рушив тісним коридором. Двері кабінету були зачинені і, як він гадав, замкнені.

Зайшовши до кухні, він виявив, на свій подив, ще одного гостя. За столом сидів Джері Вальдгрейв, редактор з «Ропер-Чарда»; в руках він тримав букет квітів у похмурих синьо-фіолетових тонах, на обличчі мав занепокоєний вираз. Ще один букет, і досі загорнений у целофан, стирчав з раковини, заповненої брудним посудом. Поруч стояли пакети з харчами.

— Добридень,— сказав Вальдгрейв, підхоплюючись на ноги і серйозно поглядаючи на Страйка крізь окуляри в роговій оправі. Вочевидь, він не впізнав детектива з першої зустрічі в темному садку на даху, бо спитав, простягаючи руку: — Ви родич?

— Друг сім’ї,— відповів Страйк, потискаючи руку.

— Просто жах,— сказав Вальдгрейв.— Я мав прийти і спитати, чим можу допомогти. Але відколи я прийшов, вона не виходить з убиральні.

— Зрозуміло,— озвався Страйк.

Вальдгрейв знову сів. У темну кухню боком увійшла Орландо зі своїм пухнастим орангутангом. Минула ціла хвилина, протягом якої Орландо, яка явно почувалася тут найвільніше, незворушно роздивлялася гостей.

— У вас гарне волосся,— нарешті оголосила вона, звертаючись до Джері Вальдгрейва.— Мов копиця, але не сіна, а волосся.

— Мабуть, так,— погодився, усміхаючись до неї, Вальдгрейв. Орландо боком вийшла.

Знову запала коротка мовчанка, протягом якої Вальдгрейв нервово посмикував букет. Його очі бігали кухнею.

— Просто не можу в це повірити,— нарешті вимовив він.

Вони почули,