Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Коли Елізабет Тассел заходила? — спитав у неї Страйк.

— У понеділок зранку,— відповіла Леонора.— Хотіла спитати, чим допомогти. Допомогти! Вона вже достатньо наробила.

Чай Страйка був такий слабенький і молочний, ніби в ту суміш і пакетик не опускали; а любив він дуже міцний, кольору креозоту. З увічливості вдавши, що п’є, він згадав, як Елізабет Тассел жалкувала, що Квайн не вмер після того, як його вкусив її доберман.

— Мені подобається її помада,— оголосила Орландо.

— Тобі сьогодні у всіх усе подобається,— озвалася Леонора, сама сідаючи за стіл з горнятком слабенького чаю.— Я спитала, нащо вона це зробила, нащо сказала Оуену, що його книжку не можна публікувати, і так його засмутила.

— І що вона відповіла? — поцікавився Страйк.

— Що він туди вписав купу реальних людей,— відповіла Леонора.— Не знаю, чого вони так переймаються з цього приводу. Він це постійно робить,— вона відпила чаю.— Постійно пише про реальних людей.

Страйк згадав «терту хвойду» Сукубу і зрозумів, що зневажає Оуена Квайна.

— Я також хотів поставити вам питання про Тальгарт-роуд.

— Не знаю, чого він туди пішов,— негайно озвалася Леонора.— Він той будинок ненавидів. Багато років хотів його продати, а Фенкорт не давав.

— Так, мене якраз цікавила ця тема.

Орландо всілася на стілець поруч зі Страйком, підігнувши під себе босу ногу, і заходилася домальовувати яскраві плавці великій рибині; коробку кольорових олівців вона видобула ніби нізвідки.

— Як вийшло, що Майкл Фенкорт усі ці роки стояв на заваді продажу?

— Це пов’язано з умовами, на яких їм лишив будинок той Джо. З умовами користування. Я не в курсі. Спитай он у Ліз — вона все про це знає.

— Коли Оуен там востаннє був, не знаєте?

— Багато років тому,— відповіла Леонора.— Не уявляю. Багато років минуло.

— Мені треба ще паперу,— оголосила Орландо.

— У мене більше немає,— відповіла Леонора.— Весь папір у татковому кабінеті. Малюй на другому боці отут.

Вона взяла щербату кухонну дошку і підклала дочці, але та дошку відштовхнула і незграбною ходою вийшла з кухні. Орангутанг теліпався в неї на шиї. Майже одразу стало чути, як вона смикає двері кабінету.

— Орландо, ні! — крикнула Леонора, підскакуючи і вибігаючи в коридор. Страйк скористався нагодою і вилив більшу частину чаю у раковину; рідина пролилася на букет, підступно лишивши сліди на целофані.

— Не можна, Додо. Не можна. Ні. Нам заборонили — заборонили, та відпусти ти...

Довгий зойк тонким голосом і тупання кроків сповістили про те, що Орландо втекла нагору. Червона з обличчя Леонора знову з’явилася у дверях кухні.

— Тепер весь день потерпатиму,— мовила вона.— Непокоїться. Не подобається їй присутність поліції.

І вона нервово позіхнула.

— Ви спали? — спитав Страйк.

— Трохи. Я оце все думаю собі — хто? Хто йому це заподіяв? Він ображає людей, це правда,— мовила Леонора неуважно,— але такий уже він є. З норовом. Злиться через дрібниці. Оуен завжди був такий, він нічого поганого не мав на увазі. Хто міг його за це вбити? У Майкла Фенкорта і досі може бути ключ до будинку,— додала вона, змінюючи тему, і міцно сплела пальці.— Вчора, коли я не могла заснути, я про це думала. Я знаю, що Майкл Фенкорт Оуена не любить, але це було так давно. Хай там що, Оуен не робив того, в чому його звинуватив Майкл. Він тієї пародії не писав. Але Майкл Фенкорт не став би вбивати Оуена,— Леонора глянула на Страйка чистими, безневинними очима, точно як у її доньки.— Він багатий, авжеж? Знаменитий... ні, не вбив би...

Страйка завжди дивувала святість, яку громадськість приписує зіркам, навіть коли газети обливають їх брудом, цькують і переслідують. Хай скільки відомих людей звинуватять у зґвалтуванні чи вбивстві, віра, по-язичницькому міцна, тримається: то не він. Він не міг. Він знаменитий.

— І ще той клятий Чард,— вибухнула Леонора.— Надсилав Оуену листи з погрозами! Оуен ніколи його не любив. А потім підписує листівку і питає, чим допомогти... а де листівка?

Листівка з зображенням фіалок зникла зі столу.

— Поцупила,— почервоніла, гніваючись, Леонора.— Поцупила! — І закричала до стелі так гучно, що Страйк аж підскочив: — ДОДО!

То був ірраціональний гнів людини, яка переживає перші стадії горя, і, як і розлад шлунку, він показував, наскільки сильно Леонора страждає під тією маскою грубості.

— ДОДО! — знову заволала вона.— Що я тобі казала про чужі речі?..

Абсолютно зненацька Орландо увійшла до кухні, й досі обіймаючи свого орангутанга. Мабуть, вона спустилася нечутно — тиха, мов кицька.

— Ти взяла мою листівку! — гримнула Леонора.— Що я тобі казала про чужі речі, які не можна брати? Де вона?

— Мені квіти подобаються,— відповіла Орландо, дістаючи блискучу, але пом’яту листівку, яку мати одразу ж висмикнула з її руки.

— Це моє,— сказала вона доньці.— От бачиш,— додала вона, звертаючись уже до Страйка і вказуючи на найдовший з написів, зроблений чітким красивим почерком: «Дайте знати, якщо я можу чимось допомогти. Денієл Чард».— Лицемір клятий.

— Таткові Денілчад не подобався,— сказала Орландо.— Він мені казав.

— Він клятий лицемір, ось так,— озвалася Леонора, приглядаючись до решти підписів.

— Він мені пензлика подарував,— мовила Орландо,— після того, як помацав.

Коротка зловісна пауза. Леонора звела очі на доньку. Страйк застиг, не донісши горнятко до губ.

— Що?

— Мені не сподобалося, що він мене помацав.

— Про кого ти говориш? Хто тебе мацав?

— У тата на роботі.

— Кажи нормально,— наказала мати.

— Коли тато мене взяв із собою, і я дивилася...

— Оуен брав її з собою десь місяць тому, бо я ходила до лікаря,— пояснила Страйкові Леонора, вся червона, знервована.— Не знаю, про що вона говорить.

— ...і я дивилася картинки для книжок, кольорові,— провадила Орландо,— Денілчад помацав...

— Та ти навіть не знаєш, хто такий Денієл Чард,— не витримала Леонора.

— Він такий без волосся,— відповіла Орландо.— А потім тато повів мене до пані, і я їй подарувала свою найкращу картинку. В неї гарне волосся.

— Яка пані? Ти про що говориш?

— Коли Денілчад мене помацав,— голосно сказала Орландо.— Він мене помацав, я закричала, і тоді він мені подарував пензлика.

— Не можна розповідати про такі