Безтурботний - Ю. Несбе

— Що ви мали на увазі, коли сказали, що бачили його? — запитала Беате.

— Я бачив, як повз мене в роздягальню пройшов чоловік. На ньому було щось чорне, вільне. Комбінезон або щось на зразок цього.

— А лижна шапочка?

Гретте похитав головою.

— Може, кашкет? — припустив Харрі.

— В руках у нього була якась шапка. Може, і лижна. А може, кашкет.

— А обличчя… — почав було Харрі, проте Беате його перебила:

— Якого він був зросту?

— Не знаю, — знизав плечима Гретте. — Звичайного. Що це означає? Ну, може, метр вісімдесят.

— Чому ви нам раніше цього не сказали? — запитав Харрі.

— Тому. — Гретте вперся пальцями в шибку. — Тому що, як я вже сказав, це було всього лише відчуття. Це не він, я знаю.

— Звідки така упевненість? — здивувався Харрі.

— Кілька днів тому сюди приходили двоє ваших колег. Обох звали Лі. — Він різко обернувся до Харрі: — Вони що, родичі?

— Ні. І що вони хотіли?

Гретте відсмикнув руку. Скло навколо плямочок, залишених пальцями, запітніло.

— Вони хотіли перевірити, чи не була Стіне у змові з грабіжником. І вони показували мені фотографії пограбування.

— І?

— На фотографіях на чорному комбінезоні не було ніяких міток. А у того, що я бачив у спортцентрі, на спині були великі білі літери.

— А що за літери? — запитала Беате.

— П-О-Л-І-Ц-І-Я, — по літерах вимовив Гретте, стираючи зі скла плями від пальців. — Коли я потім вийшов на вулицю, то почув поліцейські сирени з боку Майорстюа. Пам’ятається, мені тоді спало на думку: дивно, що грабіжникам удається вислизнути, коли скрізь так багато поліції.

— Зрозуміло. Чому ви впевнені, що подумали про це саме тоді?

— Не знаю. Може, тому, що хтось поцупив у мене ракетку для сквоша просто з роздягальні, поки я був у залі. Потім я подумав, а чи не грабують це банк Стіне? У голову завжди лізуть різні такі речі, коли мізки нічим особливо не зайняті, правда? Потім я поїхав додому і почав готувати лазанью. Стіне любила лазанью. — Гретте спробував усміхнутися. З очей його знову потекли сльози.

Щоб не бачити, як плаче дорослий чоловік, Харрі зупинив погляд на аркуші паперу, де Гретте щось писав у момент їх приходу.

— Ви за останні півроку знімали великі суми з банківського рахунку. — Беате говорила жорстко: у голосі звучали металеві нотки. — Тридцять тисяч крон у Сан-Паулу. На що ви їх витратили?

Харрі з подивом подивився на неї. Здавалося, те, що відбувається, нітрохи її не зворушує.

Гретте всміхнувся крізь сльози:

— Ми із Стіне відсвяткували там десятирічний ювілей весілля. Вона взяла відпустку трохи раніше і поїхала туди за тиждень до мене. Ми вперше не бачилися з нею так довго.

— Я запитала, на що ви витратили тридцять тисяч крон у бразильській валюті, — не вгамовувалася Беате.

Гретте подивився у вікно.

— Це моя особиста справа, н£ вважаєте?

— А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.

Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:

— Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?

Обличчя Беате спохмурніло.

— Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, — сказав Гретте. — Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.

Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.

— Вельми жалкую, — сказала Беате. — Я поводилася безглуздо… я…

— Усе гаразд, — спробував заспокоїти її Харрі.

— Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…

— Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, — тільки про те, про що не запитала.

Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.

—- Скільки часу він іще пробуде тут? — запитав Харрі.

—- В середу його відішлють додому, — озвався санітар.

У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?

У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.

— Він змінив зачіску, — сказала Беате. — І надів окуляри.

-Хто?

— Санітар.

— Так? А не схоже було, що ви знайомі.

— Ми і не знайомі. Одного разу я бачила його на пляжі у Хука. І в «Ельдорадо». І на Стортінгс-гате. Здається, років п’ять тому.

Харрі з цікавістю подивився на неї:

— Я і не знав, що це твій тип чоловіка.

— Зовсім і не мій, — сказала вона.

— Ах так, — спохватився Харрі. — Як же я забув, адже у тебе в цьому сенсі мізки набакир.

Дівчина всміхнулася:

— Осло — маленьке містечко.

— Ах он як? Скільки разів ти бачила мене, перш ніж прийшла на роботу в Управління?

— Один раз. Шість років тому.

— І де ж?

— По телевізору. Ти тоді розплутав цю справу в Сіднеї.

— Гм. Мабуть, це справило на тебе враження.

— Пам’ятаю тільки, мені було прикро, що з тебе зробили героя, хоча насправді ти схибив.

— Тобто?

— Ти мусив віддати злочинця під суд, а не вбивати його.

Приплющивши очі, Харрі подумав про те, яким смачним

буде перше затягування, коли він закурить, і навіть поторкав пачку у внутрішній кишені. Витягнувши складений аркуш паперу, він показав його дівчині.

— Що це? — запитала вона.

— Та сторіночка, на якій Гретте щось черкав.

— «Прекрасний день», — прочитала вона вголос.

— Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?

— «Сяйво»?

— Та ти знаєш — фільм жахів. Стенлі Кубрик. — Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. — Там Джек Ніколсон сидить у