Безтурботний - Ю. Несбе

Халворсен подивився на Харрі. Якщо він і намагався зважити всі «за» і «проти», то тривало це недовго. Він кивнув.

— Хтось почав присилати мені мейли, — сказав Харрі. — У зв’язку з цією смертю.

— Ти знаєш, хто саме?

— Уявлення не маю. Адреса нічого мені не говорить.

— А, так от чому ти питав мене вчора, як визначити відправника за адресою.

— Я ж нічого в цьому не тямлю. А ти — дока. — Могутній вітер зводив нанівець усі спроби Харрі прикурити. — Мені необхідна допомога. Я гадаю, Анну вбили.

Поки холодний північно-західний вітер обривав із дерев на Екебергу останнє листя, Харрі розповів про дивні повідомлення від того, хто, схоже, знав стільки ж, скільки й вони, а може, й більше. Він не згадав про те, що, якщо вірити повідомленням, він, Харрі, був того вечора в Анни. Проте повідав про пістолет, який був у Анни в правій руці, хоча, судячи з положення палітри, вона була лівшею. Про фотографію в туфлі. Про бесіду з Аст-рід Монсен.

— Астрід Монсен сказала, що ніколи не бачила Вігдіс Албу і дітей із знімка, — сказав Харрі. — Але коли я показав їй фотографію Арне Албу в «Віснику підприємця», їй вистачило одного погляду. Як його ім’я, вона не знала, але він регулярно наносив візити Анні. Астрід багато разів бачила його, коли брала пошту. Приходив він зазвичай після обіду й залишався до вечора.

— І називав це, мабуть, «наднормовою роботою».

— Я запитував Монсен, чи зустрічалися вони тільки в будні, й вона розповіла, що іноді він заїжджав за нею на машині, й вони були відсутні всі вихідні.

— Що ж, виходить, любили варіації з вилазками на природу.

— Відносно варіацій ти маєш рацію, а ось відносно природи… Астрід Монсен — жінка розважлива і спостережлива. Вона розповідала, що він ніколи не відвозив Анну з домівки теплої пори року. Це змусило мене замислюватися.

— Про що? Про готель?

— Можливо. Але готельний номер можна зняти і влітку. Ну ж, Халворсен, думай. Міркуй, адже само собою напрошується.

Випнувши нижню губу, Халворсен скорчив гримасу, яка, мабуть, означала, що він не в змозі запропонувати ніяких варіантів, вартих уваги. Харрі всміхнувся і видихнув струмінь тютюнового диму:

— Та ти ж сам щойно говорив про таке місце.

Халворсен здивовано звів брови:

— Літній будиночок? Ну звичайно!

— Правда, здорово придумано?! Розкішне й затишне любовне гніздечко — адже сім’я вже повернулася на зиму додому, а цікаві сусіди позачиняли на ніч віконниці. І всього лише за годину їзди від Осло.

— І що далі? — запитав Халворсен. — На мій погляд, так ми не дуже просунемося.

— Не скажи. Якщо нам удасться довести, що Анна бувала в тому будинку, Албу в будь-якому випадку доведеться перейти в оборону. А для цього багато не треба. Який-небудь відбиток пальця. Соломинка. Спостережливий продавець із магазинчика по сусідству, який іноді доставляє товари додому.

Халворсен почухав потилицю:

— А чом би нам не взяти бика за роги й попросту не відшукати відбитки Албу в квартирі Анни? Адже там їх, мабуть, повнісінько.

— Навряд чи вони дотепер збереглися. За словами Астрід Монсен, він несподівано зник приблизно з рік тому і не з’являвся аж до однієї з субот минулого місяця. Тоді він раптово заїхав за нею на автомобілі, як бувало раніше. Монсен чудово пам’ятає, тому що Анна зателефонувала їй і попросила у вихідні прислухатися, чи не лізе хто в квартиру.

— Вважаєш, вони вирушили до його літнього будиночка?

— Я вважаю,—сказав Харрі, кидаючи недопалок, який ще димів, в урну, де він відразу ж зашипів і згас, — що ця поїздка, можливо, пояснює, чому в туфлі в Анни опинилася ця фотографія. Пам’ятаєш, у Школі поліції вас учили, як збирати технічні докази?

— Еге ж, трохи. Та і курс-то був — усього нічого. А сам ти хіба не вмієш?

— Ні. У багажниках трьох службових автомобілів лежать валізки із стандартними наборами. Різні там порошки, пензлики, пластмасова фольга для зняття відбитків, вимірювальна стрічка, кишеньковий ліхтарик, пасатижі — ну, словом, усяка всячина. Я хочу, щоб ти замовив нам на завтра одну з цих машин.

— Харрі…

— Крім того, заздалегідь здзвонися з власником найближчого магазину і точно дізнайся, як туди проїхати. Постарайся побудувати бесіду так, аби в нього не закралося ніяких підозр. Скажи, що ти хочеш ставити будинок і архітектор, із яким ти зв’язався, послався як на зразок на дачу Албу. Ось ти і хочеш на неї поглянути.

— Харрі, але ми ж не можемо…

— Так, і не забудь прихопити ломик.

— Вислухай же ти мене, нарешті! — від голосного вигуку Халворсена дві чайки знялися в небо і з різкими криками попрямували у бік фіорду. Він почав загинати пальці: — У нас немає дозволу на проведення обшуку, в нас немає ніяких доказів, щоб можна було його дістати, у нас немає… по суті, нічого. Але що ще важливіше, у нас — або, точніше, у мене — немає всіх фактів. Адже ти не все мені розповів, зізнайся, Харрі?

— З чого ти взяв…

— Усе дуже просто. Твої мотиви мають непереконливий вигляд. Того, що ти був знайомий із цією пані, зовсім недостатньо, щоб раптом піти на такий серйозний крок, як проникнення в чуже житло, ризикуючи при цьому своєю кар’єрою. І моєю заразом. Може, ти трохи і з привітом, Харрі, але ж не зовсім ідіот.

Харрі поглянув на плаваючий в урні розмоклий недопалок:

— Скільки ми вже з тобою знайомі, Халворсен?

— Скоро два роки.

— Я за цей час тебе коли-небудь підставляв?

— Два роки — це не термін.

— Так я питаю, підставляв?

— Звичайно ж, так.

— Підставляв хоч раз по-крупному?

— Мені, в усякому разі, про це нічого не відомо.

— О’кей. I зараз не збираюся. Ти маєш рацію, я не все тобі розповідаю. І ти ризикуєш утратити роботу, допомагаючи мені. Але якби я розказав тобі все до кінця, було 6 тільки гірше. Отак-от. Отже доведеться тобі покластися на мене. А не хочеш — не треба.