Безтурботний - Ю. Несбе

— Я не люблю фільми жахів, — тихо сказала вона.

Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.

— Ти де живеш? — запитала вона.

— Бішлет.

— Це по дорозі.

— По дорозі куди?

— До Уппсали.

— Так? А там де?

— Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?

— Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.

— Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.

— Я теж виріс в Уппсалі, — признався Харрі. — Може, у нас є спільні знайомі.

— Напевно. — Беате подивилася в бокове вікно.

— Треба б з’ясувати, — зауважив Харрі.

Далі вони їхали мовчки.

Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни — розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» — подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.

Із її нечисленних реплік він зрозумів: їй приємно слухати його розповідь про те, що йому було таке близьке. Про ігри, про маленький комод. Про те, як він вигадував історії, дивлячись на узори килима, неначе це були казки, записані за допомогою хитрого коду. Про шухляду в комоді, яка, за домовленістю з матір’ю, була виключно його власністю і до якої вона ніколи не торкалася.

— Я зберігав там свої картки із зображеннями футболістів, — розповідав Харрі. — Автограф Тома Лунда. Лист від Сьольві — дівчинки, з якою зустрічався влітку під час поїздки в Ондальснес. А пізніше — першу пачку сигарет. Потім — пачку презервативів. Вона так і пролежала у мене нерозпечатаною, аж поки закінчився термін придатності. Вони так пересохли, що коли ми з сестрою спробували їх надувати, вони всі полопались.

Ракель сміялась, а Харрі все розповідав і розповідав, навмисне, щоб чути її сміх.

Потім він довго безцільно ходив по кімнаті. У новинах було все те ж, що і вчора. Розширення будівництва під Джелала-бадом.

Харрі пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Поки той, потріскуючи, завантажувався, Харрі побачив, що прийшло ще одне повідомлення. Коли він прочитав адресу відправника, пульс його почастішав. Він відкрив повідомлення.

Привіт, Харрі.

Гра почалася. Відповідно до висновку патологоанатома ти цілком міг бути там, коли вона померла. Так, значить, тому ти продовжуєш усе приховувати? Що ж, не так уже безглуздо. Хоча все і має вигляд звичайного самогубства. Але ж дещо не стикується, чи не так? Наступний хід твій.

C#MN

Харрі мало не підстрибнув од гуркоту і зі здивуванням виявив, що він сам із усієї сили вдарив долонею по столу. Він роззирнувся в темній спальні. Харрі був злий і переляканий, проте більше за все його дратувало відчуття, що відправник… десь поряд. Харрі приклав усе ще ниючу долоню до екрана монітора. Холодне скло остудило шкіру, і в той же час він відчув тепло, мовби там, усередині, був хтось живий.

19

Черевики на електричному дроті

Елмер поспішав униз по Грьонланнслейрет, вітаючи на ходу легкою усмішкою знайомих покупців і працівників навколишніх закладів. Він злився сам на себе — знов у нього закінчилися розмінні гроші. Довелося замкнути двері магазинчика, повісити табличку «Скоро повернусь», а самому прожогом бігти до банку.

Ривком розчахнувши двері, він улетів усередину, проспівав своє звичайне «Доброго ранку!» й кинувся до автомата з талончиками на чергу. Ясна річ, на вітання йому ніхто не відповів, проте він уже встиг до цього звикнути. Як же, тут працюють тільки корінні норвежці! Біля банкомата стояв чоловік і, мабуть, його ремонтував, а двоє відвідувачів уткнулись у вікно, що виходить на вулицю. У банку було незвично тихо. Що там таке могло трапитися на вулиці, чого він по дорозі сюди не помітив?

— Двадцять, — голосно сказав жіночий голос, Елмер поглянув на свій талончик. На нім значилося «50», проте оскільки всі віконця були вільні, Елмер підійшов до того, звідки пролунав вигук.

— Привіт, Катріне, красуне, — сказав він, із цікавістю поглядаючи в бік вікна. — Відсип ти мені дрібних — п’ятірок і по кроні.

— Двадцять один. — Елмер здивовано перевів погляд — з вікна на Катріне Шойен і лише тепер звернув увагу на чоловіка, що стояв поряд із нею. Спочатку йому здалося, що перед ним чорношкірий, проте потім ‘Ьін зрозумів, що на чоловіку просто чорна лижна шапочка-шолом із прорізами для очей. Ствол гвинтівки АС-Зу яку чоловік тримав у руках, поволі перемістився з касирки на Елмера.

— Двадцять два, — металевим голосом проскреготала Катріне.

— Чому сюди? — запитав Халворсен, жмурячись на Осло-фіорд, що розкинувся внизу. Вітер нещадно тріпав його довге волосся. Менш ніж за пять хвилин вони домчали від дихаючого вихлопними газами кварталу Грьонланн на південний схід столиці, в Екеберг, який підносився над усіма районами міста подібно до зеленої сторожової башти. Тут під деревами вони відшукали затишну лавку, з якої відкривався чудовий краєвид на красиву старовинну кам’яну будівлю, яку Харрі за звичкою продовжував називати Морською школою, хоча тепер у ній готували менеджерів.

— По-перше, тому, що тут красиво, — сказав Харрі. — По-друге, щоб деякі іногородні познайомилися з історією столиці. Перший склад у назві Осло означає «лісистий кряж», — тут, на Еке-берзькому кряжі, ми зараз і сидимо. А другий склад — «рівнина», «долина», яку ти бачиш у нас під ногами. — Він вказав рукою. — Ну, а по-третє… Ми з тобою щодня бачимо цей пагорб із вікна. Чи не пора нарешті поглянути, що там за ним? Як по-твоєму?

Халворсен не відповів.

— Я не хотів розводитися про це в кабінеті, — сказав Харрі, — або ж у Елмера. Мені потрібно дещо тобі розповісти. — Харрі здавалося, що навіть сюди сильні пориви вітру доносять із фіорду солонуватий морський запах. — Я був знайомий із Анною Бетсен.

Халворсен кивнув.

— Схоже, це тебе не особливо здивувало, — зауважив Харрі.

— Я припускав щось таке.

— Але є і ще дещо.

-Так?

Харрі сунув до рота неприкурену сигарету.

— Перш ніж продовжити, вимушений