Безтурботний - Ю. Несбе
— Знаєш, у чому найбільший із гріхів Гітлера? —запитав він, простягаючи Веберу чисту руку. Той допоміг Іварссону звестися на ноги. Начальник відділу покосився в той кінець тунелю, звідки вони щойно прийшли. — У тому, що він свого часу так і не покінчив із циганами.
— «Ніколи нікому ні слова про це», — сміючись, процитував Вебер. — Іварссон одразу ж пройшов у гараж і поїхав додому. Чорнило на шкірі протримається не менше трьох днів.
Харрі з деяким недовір’ям похитав головою:
— А що ви зробили з Расколем?
Вебер знизав плечима:
— Іварссон обіцяв поклопотатися про те, щоб його посадили до ізолятора. Хоча, я думаю, все це марно. Цей тип якийсь… інший, чи що? До речі, про інших. Як там справи у вас з Беате? Є що-небудь іще, крім того відбитка?
Харрі заперечливо мотнув головою.
— Ця дівчина, вона особлива, — сказав Вебер. Мені ще, пам’ятається, її батько розповідав. З неї може вийти непоганий поліцейський.
— Цілком можливо. Так ти знав її батька?
Вебер кивнув:
— Хорошою людиною був. Свій. Шкода, що з ним так усе вийшло.
— Рідкісний випадок, коли досвідчений поліцейський здійснює такий промах.
— Гадаю, це був не промах, — сказав Вебер, обполіскуючи кавову чашку.
-Що?
Вебер щось невиразно пробурчав.
— Що ти сказав?
— Нічого. — Голос Вебера знову гуркотів як завжди. — Просто на це у нього могли бути свої причини. От і все.
— Цілком можливо, що boIde.com. — Справді якийсь сервер, — сказав Халворсен. — Я лише маю на увазі, що він ніде не зареєстрований. Але він із успіхом може міститися в якому-не- будь підвалі в Києві й мати мережу анонімних абонентів, які обмінюються спеціальними порносайтами. Звідки мені знати? Про тих, хто не бажає бути знайденим у цих джунглях, нам, простим смертним, як правило, нічого не відомо. Якщо вся справа в цьому, то доведеться тобі, мабуть, наймати шукача — вдатися до допомоги справжнього фахівця.
Стукіт був таким слабким, що Харрі навіть не чув його, проте Халворсе одразу ж відреагував, крикнувши:
— Увійдіть.
Двері обережно відчинили.
— Привіт, — усміхнувся Халворсен. — Хто там у нас? Беате?
Кивнувши йому, дівчина подивилася на Харрі:
— Я пробувала зв’язатися з тобою, але за тим номером мобільного, що вказаний у списку.
— Він загубив свій мобільник, — сказав Халворсен, підводячись. — Сідай, зараз пригощу тебе «еспресо а-ля Халворсен».
Беате трохи зам’ялася:
— Спасибі, але мені потрібно дещо показати тобі в «Камері тортур», Харрі. У тебе є час?
— Скільки завгодно, — сказав Харрі, відкидаючись на спинку крісла. — У Вебера для нас погані новини. Схожих відбитків немає. А Расколь сьогодні обставив Іварссона, як немовля.
— Хіба це погана новина? — вирвалося у Беате, яка тут же перелякано прикрила рот рукою. Харрі та Халворсен розреготалися.
— Чекатиму твого повернення, Беате, — встиг сказати Халворсен навздогін Харрі та дівчині. Так і не отримавши відповіді, якщо не рахувати настороженого погляду, кинутого на нього Харрі, Халворсен у деякому збентеженні так і залишився стояти посеред спорожнілої кімнати.
Увійшовши до «Камери тортур», Харрі помітив зіжмакану ковдру на простенькому ліжку, що стояло в кутку, з «Ікєї».
— Либонь, ти спала тут сьогодні?
— Якби ж то, — зітхнула Беате і ввімкнула відеозапис. — Поглянь на Забійника і Стіне Гретте на цьому кадрі.
Вона вказала на екран, де застигло зображення нальотчика і Стіне, що нахилилася до нього. Харрі відчув знайомий свербіж біля коріння волосся на потилиці.
— Щось тут не так, — сказала вона. — Тобі не здається?
Харрі подивився на грабіжника. Потім на Стіне. І зрозумів —
саме цей кадр примушував його раз по раз проглядати запис у пошуках того, що весь час було там, але постійно вислизало. Вислизало воно і тепер.
— Ну і що ж це? — запитав він. — Що ти бачиш такого, чого не бачу я?
— Спробуй здогадатися.
— Та я вже мільйон разів пробував.
— Хай картинка гарненько відіб’ється у тебе на сітківці. Заплющ очі, натисни на повіки й запам’ятай, який залишився слід.
— Але, чесно кажучи…
— Досить тобі, Харрі, — всміхнулася вона. — Адже це і є — розслідування, чи не так?
Він у легкому подиві втупився в дівчину, проте знизав плечима і спробував зробити так, як вона сказала.
— Ну, Харрі, і що ти бачиш?
— Внутрішню сторону повік.
— Зосередься. Що тут заважає, що не так?
— Він і вона, щось у них, у тому… як вони розташовані по відношенню одне до одного, чи що?
— Чудово. І що ж не так?
— Просто… та не знаю я. Просто щось у них не так, неправильно.
— Що означає «неправильно»?
Раптово у Харрі виникло те ж відчуття, що і під час візиту до Вігдіс Албу. Відчуття, ніби він провалюється. Внутрішнім зором він виразно бачив, як Стіне Іретте сидить нахилившись, імовірно, для того, щоб краще чути слова грабіжника. І самого його, що дивиться крізь прорізи лижної шапочки прямо в обличчя людини, чиє життя він незабаром перерве. Про що він думав? І про що думала вона? Чи намагалася вона теж у цей самий момент зрозуміти, хто він, ця людина в шапці?
— Так що ж означає «неправильно»?
— Вони… вони…
У руках гвинтівка, палець на спусковому гачку. Всі присутні — з мармуру. Вона розкриває рот. Він дивиться їй у вічі крізь проріз прицілу. Ствол упирається в зуби.
— Що — «неправильно»?
— Вони… вони занадто близько одне до одного.
— Браво, Харрі!
Він розплющив очі. Розрізнені фрагменти побаченої ним картини неначе продовжували спалахувати й поволі пропливати мимо.
— Браво? — пробурмотів він. — Що ти маєш на увазі?
— Ти зумів підібрати вірні слова для того, що ми весь цей час бачили. Саме так, Харрі, вірно, вони занадто близько одне до одного.
— Авжеж, я сам знаю, що так сказав. Але тільки по відношенню до чого — «занадто»?
— По відношенню до того, як близько можуть стояти дві людини, які ніколи раніше одне одного не зустрічали.
— Ну і?..
— Ти коли-небудь чув про Едварда Холла?
— Не дуже багато.
— Він антрополог, який першим указав на залежність між відстанню одне від одного людей, які підтримують