Безтурботний - Ю. Несбе
В руках у нього опинився стержень із розібраної ручки.
— Мій дід був майстром з виготовлення чорнила. Він розповідав мені, що в давнину, коли хотіли приготувати чорнило для письма по залізу, використовували гуміарабік. Це смола певного виду акацій, яку ще називали «Сльози Аравії», — вона виступає на стовбурах дерев у вигляді ось таких жовтуватих крапель.
З’єднавши кінчики великого і вказівного пальців, він показав овал розміром із волоський горіх.
— Смола виступала в ролі сполучного елементу, не даючи чорнилу розтектися по залізу і в той же час залишаючи його відносно рідким. Проте для його розведення потрібен розчинник. У минулі часи використовували звичайну дощову воду або біле вино. А також оцет. Дід говорив, що коли пишеш для ворога, в чорнило треба лити оцет, якщо для друга — вино.
Іварссон кашлянув, проте Расколь незворушно вів далі:
— Саме чорнило в капсулах безбарвне. Воно забарвлюється, лише стикаючись із папером. Коли червоний чорнильний порошок, що міститься в кожній капсулі, потрапляє на банкноти, він вступає в хімічну реакцію, забарвлюючи їх так, що видалити фарбу неможливо. Банкноти, таким чином, виявляються раз і назавжди поміченими як крадені.
— Я знаю, як діють капсули з фарбою, — перебив Іварссон. — Краще скажи…
— Терпіння, шановний пане начальнику відділу. Найчарів-ніше в цій технології — її очевидна простота. Все так просто, що я і сам міг би виготовити таку капсулу і помістити її куди завгодно з тим, щоб вона вибухнула на певній відстані від приймача. Все, що мені для цього буде потрібно, цілком могло б уміщатися в коробку для бутербродів.
Вебер перестав записувати.
— Проте важливість фарбувальних капсул зовсім не в технології їх виготовлення, голубе мій пане начальнику відділу поліції Іварссон. Найголовніше тут — сам принцип доносительства. — На обличчі Расколя з’явилася широка усмішка. — Чорнило в’їдається також в одяг і шкіру грабіжника, причому настільки глибоко, що коли воно потрапить на руки, відмити їх неможливо. Понтій Пілат і Юда, чи не так? Кров на руках. Криваві гроші. Терзання судді. Кара донощикові.
Расколь упустив стержень ручки під стіл, і, поки нагинався, дістаючи його, Іварссон знаком попросив Вебера передати йому блокнот.
— Я хочу, щоб ти написав тут ім’я людини на фотографіях, — сказав Іварссон, кладучи блокнот на стіл. — Як я сказав, ми сюди не грати прийшли.
— Ні, не грати, — повторив Расколь, поволі складаючи ручку. — Я обіцяв, що назву вам ім’я людини, яка узяла гроші, вірно?
— Така була домовленість, — йідтвердив. Іварссон, подавшись усім тілом уперед, бо Расколь почав щось писати у блокноті.
— Ми, ксораксани, свято шануємо домовленість, — сказав він. — Я запишу тут не тільки його ім’я, але навіть ім’я тієї повії, яку він регулярно відвідує. Навіть ім’я тієї людини, яку він намагався найняти, аби переламати ноги хлопцю, що не так давно розбив серце його дочки. Останній, щоправда, відмовився.
— Е-е… що ж, чудово. — Іварссон, сяючи переможною усмішкою, обернувся до Вебера.
— Ось. — Расколь простягнув йому ручку і блокнот.
Іварссон тут же уткнувся в нього. Усмішка разом згасла.
— Але ж… — Він затнувся. — Хельге Клементсен — це ж управитель. — В очах його з’явився проблиск розуміння. — Він теж замішаний?
— Ще й як, — підтвердив Расколь. — Адже це він узяв гроші, чи не так?
— І поклав їх у сумку грабіжника, — тихо додав Вебер зі свого місця біля дверей.
Запитливий вираз поступово сповзав із лиця Іварссона, поступаючись місцем люті:
— Що за маячня? Адже ти обіцяв мені допомогти.
Расколь уважно вислухав його, вивчаючи довгий гострий
ніготь на мізинці правої руки. Потім він із поважним виглядом кивнув, схилився над столом і зробив Іварссону знак сісти ближче.
— Ти маєш рацію, — пошепки сказав він. — Це і є допомога. З’ясуй собі урок життя. Повчися хоч би у своєї дитини. Упущене надолужити нелегко, але можна. — Поплескавши Іварссона по плечу, він випростався, схрестив руки на грудях і кивнув на шахівницю: — Ваш хід, пане начальнику відділу поліції.
Іварссон кипів од злості, крокуючи з Вебером крізь «Кишку» — трьохсотметровий підземний коридор, що сполучає будівлю Управління поліції Осло із в’язницею «Ботсен».
— Кому я повірив?! — шипів Іварссон. — Одному з тих, хто винайшов само шахрайство! Довіритися клятому циганові! — Кожне його слово луною відбивалося від цегляних стін. Вебер поспішав як міг, стараючись скоріше покинути сирий холодний тунель. «Кишкою» користувалися, коли треба було доставити ув’язненого на допит в Управління або ж відвести його назад у в’язницю, і про те, що траплялося деколи в цьому похмурому підземеллі, ходили різні чутки.
Кутаючись у поли піджака, Іварссон прискорив ходу:
— Можеш пообіцяти мені одну річ, Вебер? Ніколи нікому ні слова про це. — Озирнувшись на Вебера, що рухався за ним, він звів брову: — Гаразд?
Найімовірніше, відповідь на його запитання була б позитивною. У цей момент вони якраз досягли того місця, звідки стіни «Кишки» вже були не просто викладені з цегли, а пофарбовані в оранжевий колір. І тут Вебер почув неголосний звук: «пуф». Іварссон, перелякано скрикнувши, гепнувся на коліна прямо в калюжу і схопився за груди.
Вебер заметушився навколо нього, марно кидаючи погляди то в один, то в інший бік тунелю. Нікого. Подивившись на Іварссона, він побачив, що той, як і раніше, стоячи на колінах,
із жахом поглядає на свою руку, що забарвилася в червоний колір.
— Це кров, — стогнав він. — Я помираю.
Очі Іварссона розширились і займали тепер ледве не все обличчя.
— Що, що таке? — тремтячим голосом запитав Іварссон, бачачи, що Вебер дивиться на нього з непідробленим подивом і деякою часткою іронії.
— Тобі треба буде сходити в чистку, — сказав Вебер.
Іварссон опустив очі та спробував оглянути себе. Червоною
фарбою була покрита сорочка і навіть частина зеленого, кольору лайма, піджака.
Червоне чорнило, — сказав Вебер.
Іварссон вивудив із кишені все, що залишилося від ручки з логотипом Норвезького банку. Мікровибух розламав її точно посередині. Якийсь час Іварссон сидів із
