Безтурботний - Ю. Несбе

—Але?..

— Почерк на аркушику був її. Просто «Еріксен» — і все. — Вузькі губи позначили подобу посмішки. — Ймовірно, він забув повідомити їй своє ім’я. Аркушик висів близько тижня, потім зник.

Харрі глянув униз через поручні: круті сходи.

— Краще вже один тиждень, ніж узагалі нічого. Ви як вважаєте?

— Для кого як, — ухилилася вона від відповіді й узялася за ручку дверей. — Мені час йти, я чула, там мені надійшло повідомлення електронною поштою.

— Нічого, нікуди воно не подінеться.

Жінка раптово розчхалася.

— Так, але мені необхідно відповісти, — нарешті зуміла вимовити вона. Очі її сильно сльозилися. — Це письменник. Ми з ним обговорюємо мій переклад.

— Добре, тоді я коротко, — пообіцяв Харрі. — Я б тільки хотів, щоб ви поглянули ще й на цей знімок.

Він простягнув їй аркуш. Астрід Монсен узяла його, нашвидку поглянула і знову з підозрою витріщилась на Харрі.

— Не поспішайте, — наполягав він. — Розгляньте його гарненько.

— Мені це ні до чого, — сказала вона, повертаючи аркуш.

Шлях від Управління поліції Осло до Кельберг-гате, 21А зайняв у Харрі десять хвилин. У цегляній обшарпаній будівлі колись розташовувався шкіряний завод, потім друкарня, ковальський завод, а також напевно ще кілька яких-небудь підприємств — яскраве свідчення того, що колись промисловість в Осло процвітала. Тепер будівлю було передано криміналістичній лабораторії. Незважаючи на вдосконалену систему освітлення і сучасний інтер’єр, колишнє призначення будівлі вгадувалося без зусиль. Харрі виявив Вебера в одному з холодних просторих приміщень — ймовірно, колишньому цеху.

— От чорт! — вилаявся Харрі. — Ти абсолютно впевнений?

Вебер утомлено всміхнувся:

— Відбитки на пляшці такі чіткі, що якби вони були у нас в архіві, комп’ютер би відразу їх нам видав. Зрозуміло, щоб бути упевненими на сто десять відсотків, ми могли б звіряти вручну. Але на це пішли б тижні, і ми б однаково нічого не знайшли. Це гарантовано.

— Вибач, — зітхнув Харрі. — Просто я був абсолютно переконаний, що ми його зловили. Вірогідність, що цього типа ніколи і ні за що не затримували, здавалася мені нікчемною.

— Відсутність його в наший базі даних говорить лише про те, що треба шукати десь в іншому місці. Принаймні тепер у нас є цілком конкретні докази. Ці відбитки, а також волокна тканини з пограбування на Кіркевеєн. Якщо ви його знайдете, то йому вже не відмогтися. Хельгесен!

Молодий чоловік, що проходив повз них, зупинивсь як укопаний.

— Цю шапочку з Акерсельви мені принесли в незапечатаному пакеті, — прогримів Вебер. — У нас тут не кошара. Ясно тобі?

Хельгесен кивнув і красномовно поглянув на Харрі.

— Що ж, ти по-чоловічому сприйняв цю звістку — знову обернувся Вебер до Харрі. — В усякому разі, не відзначивсь, як Іварссон сьогодні.

— Іварссон?

— Ти що, справді ще не чув, що сталося сьогодні в «Кишці»?

Бачачи, що Харрі хитає головою, Вебер, тихенько посмію-

ючись, почав у передчутті потирати руки:

— Що ж, Холе, у такому разі пригощу тебе хоча б хорошою історією.

Розповідь Вебера дуже нагадувала ті звіти, які він зазвичай писав. Короткі, рубані фрази, що дають уявлення про хід подій без усяких там мальовничих описів відчуттів, відтінків звуків або виразів облич учасників. Проте Харрі й сам без зусиль заповнював відповідні пропуски. Він неначе бачив, як начальник відділу поліції Руне Іварссон і Вебер входять в одне з двох приміщень для тривалих побачень у відділенні А, чув брязкіт дверей, що зачинилися за ними. Обидва приміщення були розташовані недалеко від кімнати загальних побачень і були призначені для сімейних відвідин. Тут ув’язнений міг провести декілька спокійних годин у колі рідних і близьких, і тому кімнатам цим спробували надати хоча б видимість затишку: необхідні прості меблі, пластикові квіти, кілька блідих акварелей на стінах.

Коли вони увійшли, Расколь підвівся. Під пахвою він тримав товсту книгу, а на низькому столику перед ним була розкладена шахівниця з розставленими фігурами. Він не вимовив ані слова, лише його карі стражденні очі невідступно стежили за обома відвідувачами. На ньому була довга, схожа на камзол біла сорочка старовинного крою, що доходила йому майже до колін. Помітно було, що Іварссон почувається не зовсім у своїй тарілці. Різким тоном він велів високому худому циганові сісти. З легкою посмішкою Расколь виконав його вказівку.

Іварссон узяв із собою Вебера замість того, щоб скористатися послугами кого-небудь молодшого зі складу слідчої групи, зовсім не випадково. Він вважав, що старий досвідчений лис допоможе йому, за його власним висловом, «бачити Расколя наскрізь». Вебер підсунув стілець ближче до дверей, сів і витягнув блокнот, а сам Іварссон влаштувався прямо навпроти знаменитого ув’язненого.

— Прошу вас, пане начальнику відділу поліції Іварссон, — сказав Расколь і зробив долонею жест, який мав означати, що він надає відвідувачеві право почати шахову партію.

— Ми прийшли не грати, а отримати інформацію, — сказав Іварссон, розклавши перед ним на столі в ряд п’ять збільшених кадрів відеозйомки нальоту на Бугстадвеєн. — Ми хочемо знати, хто це.

Расколь одну за одною взяв фотографії й почав уважно вивчати їх, раз у раз голосно гмикаючи.

— Не міг би хто-небудь із вас позичити мені ручку? — запитав він, проглянувши всі знімки.

Вебер з Іварссоном переглянулися.

— Скористайтеся моєю, — сказав Вебер, простягаючи йому авторучку.

— Я віддав перевагу б звичайній, кульковій, — мовив Расколь, не зводячи погляду з Іварссона.

Шеф відділу знизав плечима, вийняв з внутрішньої кишені кулькову ручку і передав її Расколю.

— Спочатку я хотів би розповісти вам дещо про капсули з фарбою, — сказав Расколь, розкручуючи білу ручку Іварссона, на якій, до речі, абсолютно випадково — хоча і досить символічно — був логотип Норвезького банку. — Як вам відомо, у момент пограбування службовці банку завжди намагаються підкласти в гроші, що викрадаються, капсули з фарбою. У касети банко-матів їх вмонтовують заздалегідь. Деякі капсули сполучені з передавачем і активуються, тільки-но їх починають переміщати — наприклад, укладати в сумку. Інійі вступають у дію, коли їх проносять крізь певний контур — припустимо, двері банку. Кожна окрема капсула може бути забезпечена власним мікро-передавачем, сполученим із приймачем, який посилає імпульс, примушуючи капсулу вибухати, якщо її віднесуть від нього на певну відстань, наприклад, на сотню метрів.