Безтурботний - Ю. Несбе

— Домовилися, — сказав Харрі, усвідомлюючи, наскільки безпорадно це звучить.

— Дякую вам, констебле. — Албу з посмішкою кивнув Харрі. — А що стосується вина, то тут ви, схоже, маєте рацію. — Він знов обернувся до панів з Комерційного банку. — Так що ти говорив про «Оптікоме», Стейне?

Харрі нічого не залишалось, як, узявши фотографію, покинути ресторан, відносячи із собою поза сумнівом адресовану йому погано приховану іронічну посмішку пана з чубком.

Зійшовши на причал, Харрі закурив, проте сигарета здалася йому несмачною, і він роздратовано відкинув її. Відбиваючись од вікон фортеці Акерсхус, сонячні промені заливали поверхню озера, гладеньку й нерухому, ніби затягнуту тонкою прозорою кригою. Навіщо він це зробив? Для чого знадобилася ця атака камікадзе — спроба принизити зовсім незнайому йому людину? Для того, щоб рука в шовковій рукавичці взяла його за комір і, хай і ввічливо, виставила за двері?

Заплющивши очі, він підставив обличчя променям сонця і подумав, що для різноманітності варто було б зробити сьогодні хоч щось розумне. Наприклад, залишити все як є. Адже в нинішньому стані справ зовсім немає нічвго незвичайного — все ті ж звичний хаос і непередбачуваність. Від будівлі ратуші донісся бій курантів.

Харрі ще не знав, що Мьоллер мав рацію: це був останній у році теплий день.

16

Матсо в-Соп 45

Маленький мужній Олег.

— Усе буде добре, — щораз говорив він, розмовляючи з Хар-рі по телефону, так ніби в нього був свій власний таємний план із цього приводу. — Ми з мамою скоро повернемось.

Стоячи біля вікна у вітальні, Харрі дивився на небо над дахом сусіднього будинку, по якому пливла майже прозора зморшкувата хмара, забарвлена скупими променями вечірнього сонця в червоні й оранжеві тони. Поки він діставався домівки, температура різко впала, неначе хтось прочинив невидимі двері й вивітрив усе тепло. Навіть квартира почала наповнюватися холодом, який проникав крізь щілини в підлозі. У якій комірчині його теплі повстяні капці, в підвалі чи на горищі? Та і взагалі, чи є вони у нього? Щось він останнім часом почав усе забувати. Добре, що хоч записав назву тієї ігрової приставки, яку обіцяв подарувати Олегові, якщо той поб’є його рекорд у тетріс. Иатсо Є-Соп 45.

За спиною по старому чотирнадцятидюймовому телевізору йшли новини. Ще один гала-концерт на користь якихось жертв. Джулія Робертс висловлює своє співчуття, а Сильвестр Сталло-не приймає жертводавців, які додзвонилися в студію. І ось — настала година відплати. Кадри килимових бомбардувань гірських схилів. Чорні стовпи диму, що виростають із голого каміння посеред безлюдної місцевості. Телефонний дзвінок.

Дзвонив Вебер. В Управлінні він давно вже здобув собі славу впертого буркотуна, з яким неможливо працювати. Харрі був про нього прямо протилежної думки. Просто слід було пам’ятати, що його дійсно може переклинити, якщо хтось спробує дуже вже на нього тиснути або — не дай бог — жартувати.

— Я знаю, ти чекаєш від мене повідомлення, — почав Вебер. — Слідів ДНК на пляшці не виявлено, зате ми знайшли пару пристойних відбитків.

— Чудово. Я боявся, вони могли бути пошкоджені, хоч пляшка і лежала в пакеті.

— Пощастило, що пляшка скляна. На пластиковій відбитки за стільки днів цілком могли всотатись.

До Харрі донеслося шльопання швабри.

— Вебер, ти що, все ще на роботі?

— Так.

— А коли ви проб’єте ці відбитки по базі даних?

— Що, тобі це терміново? — У голосі старого експерта бриніла підозра.

— Та що ти, нітрохи. У мене безліч часу.

— Завтра. Що стосується всіх цих комп’ютерних справ, то тут я не мастак, а молодь уже давно по домівках розбіглася.

— А ти чого ж?

— Я поки що по-старому звірю відбитки з декількома можливими кандидатами. Так що можеш спати спокійно, Холе, дядь-ко-поліцейський на посту.

Харрі поклав слухавку, пройшов у спальню і ввімкнув комп’ютер. На секунду весела мелодія «Майкрософта» оптимістично заглушила мстиву американську риторику, що доносилася з вітальні. Кликнувши мишею, Харрі відкрив файл із записом пограбування на Кіркевеєн. Раз по раз він прокручував його, абсолютно бездумно примушуючи завмирати то на одному, то на іншому тремтячому кадрі. Потім він відкрив свою електронну пошту. На моніторі з’явилися пісковий годинник і напис: «Отримано 1 нове повідомлення». У передпокої знову задзвонив телефон. Ледве встигнувши кликнути на пісковому годиннику, Хар-рі прожогом кинувся до передпокою, зірвав із апарату слухавку і якомога ніжніше — спеціально для Ракелі — проворкував:

— Слухаю.

— Це Арне Албу. Вибачте, що турбую вас увечері, та ще й удома. Дружина повідомила мені ваше ім’я, ось я і вирішив раз і назавжди покінчити з цією справою. Ви не проти?

— Чудово, — трохи збентежено озвався Харрі, переходячи на звичайний тон.

— Я тут переговорив із дружиною. Ніхто з нас поняття не має ні про саму цю жінку, ні про те, яким чином до неї потрапив наш знімок. Проте фотографії ці роздрукували в майстерні, так що цілком могло статися, що хтось із співробітників прихопив із собою випадково зроблену копію. Та і вдома у нас часто буває багато народу. Тобто я хочу сказати, що пояснень тут може бути багато, справді сила-силенна.

— Гм.

Харрі відзначив, що зараз голос Арне Албу звучить уже не так спокійно і впевнено, як удень. Крім того, саме він першим порушив мовчання після кількасекундної паузи, протягом якої в слухавці щось хрипіло і потріскувало:

— Якщо все це вимагає додаткового обговорення, я просив би вас зв’язатися зі мною в моєму офісі. Наскільки я розумію, дружина дала вам номер телефону.

— Але, наскільки я розумію, Албу, ви не хотіли, щоб вас турбували в робочий час.

— Просто я… моя дружина так цим шокована. Господи Боже,

подумати тільки, мертва жінка з фотографією в туфлі! Я б хотів, щоб із цього приводу ви підтримували зв’язок виключно зі мною. ц

— Зрозуміло. Але на знімку зображена вона і діти.

— Кажуть же вам, вона про це і поняття не має! — Але тут же, немов вибачаючись за свій роздратований тон, він додав: — Обіцяю вам докласти максимум зусиль, аби з’ясувати, яким чином це сталося.

— Я, певна річ, вдячний, але дозволю собі залишити за собою право розмовляти з тим, з ким визнаю за потрібне. — Почувши у слухавці важке зітхання Албу, Харрі додав: — Сподіваюся,