Безтурботний - Ю. Несбе

— А що, це допоможе?

Харрі почухав потилицю:

— Ні. Просто скажи, що терміново.

Дівчина хихикнула. Коротко і, мабуть, не зовсім щиро, але все-таки, констатував Харрі, це був сміх.

— Ти завжди дієш із такою ретельністю? — поцікавилася вона.

— Я? А сама? Щоб добути якийсь нещасний доказ, гнала так, що ледве нас не угробила! Що, скажеш, не правда?

Беате всміхнулась, але промовчала. Уважно роззирнувшись на всі боки, вона обережно виїхала на головну дорогу.

Харрі кинув погляд на годинник:

— Зараза!

— Спізнюєшся на зустріч?

— Ти не могла 6 підкинути мене до церкви в Майорстюа?

— Звичайно. Так от чому на тобі темний костюм?

— Авжеж. Це… один друг.

— Спершу постарайся відчистити коричневу пляму онде, на плечі.

Харрі скосив очі:

— Це від контейнера, — сказав він, старанно відтираючи бруд. — Ну що, все?

Беате простягнула йому носову хустку:

— Поплюй і спробуй потерти ще. Близький друг?

— Та ні. Хоча… колись, може, й так. Слухай, адже під час похорону однаково всі постійно ходять.

— Хіба?

— А ти що, не знала?

— За все життя я побувала тільки на одному похороні.

Якийсь час вони їхали мовчки.

— Твого батька?

Дівчина кивнула.

Вони минули острів Сінсенкрюссет. На Муселюнден — великому зеленому моріжку біля хостелу Харальдсхейм — якийсь чоловік і двоє хлопят запускали повітряного змія. Усі троє не відриваючись дивилися в небо; проїжджаючи мимо, Харрі встиг помітити, як чоловік передав кінець мотузка старшому із хлопят.

— Ми все ще не знайшли того, хто це зробив, — сказала Беате.

— Не знайшли, — підтвердив Харрі. — Все ще.

— Господь дає, і Господь забирає, — сказав пастор і, примружившись, подивився поверх порожніх рядів у бік дверей, через які щойно обережно ввійшов високий, коротко стрижений чоловік і влаштувався на одному із задніх крісел. Потім пастор декілька секунд вичікував, поки під високими зводами замовкне відлуння несамовитих ридань, і нарешті продовжив:

— Проте іноді нам може здатися, що Він тільки забирає.

Акустика зробила свою справу, й останнє слово, вимовлене

пастором із особливим натиском, рознеслося по всій церкві. Знову почулося гучне схлипування. Харрі озирнувся. Йому здавалося, що в Анни, такої товариської й енергійної, не бракувало друзів; але він нарахував усього лише восьмеро людей — шестеро в першому ряду і двоє позаду, ближче до вхідних дверей. Усього восьмеро. Ось так-то. Що ж, цікаво, скільки народу буде на його власному похороні? Восьмеро — це, загалом, зовсім непогано.

Схлипування доносилося з першого ряду, де Харрі нарахував три жіночі голови в строкатих хустках і три голі — чоловічі. Був іще один чоловік, що сидів біля лівої стіни, і жінка, що влаштувалася біля самого проходу. По німбоподібній афрозачісці Харрі без зусиль упізнав Астрід Монсен.

Скрипнули педалі органа, і церкву наповнили звуки псалмів. «Змилуйся, Боже, над нами!» Харрі заплющив очі й відразу ж відчув, як же він утомився. Звуки органа то стихали, то знову набирали силу, високі трелі подібно до струменів водопаду лилися зі стелі. Незлагоджений хор голосів співав про милість і прощення. У Харрі виникло бажання сховатися, заритися в щось тепле і м’яке, здатне хоч на мить сховати його від усіх. Господь має право судити всіх, живих і мертвих. Божа помста. Господь — як Немезида. Ноти нижніх регістрів органа змушували вібрувати порожні дерев’яні лави. Меч в одній руці, терези — в іншій, покарання і правосуддя. Або — безкарність і несправедливість. Харрі розплющив очі.

Труну несли четверо. Позаду двох смаглявих чоловіків у поношених костюмах від Армані й білих сорочках із розстебнутим коміром Харрі впізнав інспектора Улу Лі. Четвертий носій був такий високий, що труна виявилася перекошеною. Із-за страшної худорби одяг висів на ньому мішком. І все ж таки, схоже, він єдиний зі всієї четвірки не відчував ваги труни. Увагу Харрі привернуло його обличчя. Витончений овал і тонкі риси, глибоко запалі великі карі очі, повні страждання. Чорне волосся зібране на потилиці в довгу косицю, відкриваючи чистий високий лоб. Чуттєвий рот із пухкими, сердечком, губами оточувала довга, проте чудово доглянута борідка. Здавалося, сам Ісус Христос покинув своє місце на вівтарі за спиною у пастора й зійшов у залу. Було в цій людині і ще дещо — те, що можна сказати лише про дуже небагатьох. Обличчя його випромінювало. Коли четвірка порівнялася з Харрі, він марно спробував визначити, що ж саме воно випромінює. Скорботу? Радість? Доброту? Злість?

Коли труна пропливала мимо, погляди їх на мить зустрілися. За труною, опустивши очі, йшла Астрід Монсен, чоловік середніх років із зовнішністю бухгалтера і три жінки — дві немолоді, одна молода — у квітчастих спідницях. У такт гучним схлипуванням і голосінням вони картинно закочували очі й заламували руки.

Харрі, стоячи, дочекався, поки маленька процесія покине церкву.

— Кумедні вони все ж таки, ці цигани, га, Холе?

Слова луною відгукнулись у спорожнілій залі. Харрі обернувся й побачив усміхненого Іварссона в темному костюмі та при краватці.

— Коли я був іще дитиною, у нас був садівник циган. Ур-сарієць, знаєш, із тих, що водять ведмедів. Звали його Йозеф. Постійні пісеньки, різні там смішні витівки, жартики. Проте що стосується смерті. Бачиш, із смертю в них складніші відносини, ніж у нас. Цигани відчувають справжній жах перед муле — мертвяками. Вони вірять, що ті оживають. Йозеф, наприклад, ходив до однієї жінки, яка мала відгонити їх од нього. Вони вірять, що лише деяким жінкам це під силу. Гаразд, ходімо.

Іварссон нібито ненавмисно взяв Харрі під руку; тому довелося зробити над собою чимале зусилля, щоб не спробувати вирватися. Вони вийшли на паперть. Шум транспорту на Кіркевеєн заглушав гудіння дзвонів. На Шьонінгс-гате великий чорний «Кадилак» із відчиненими задніми дверцятами очікував похоронну процесію.

— Вони повезуть труну до Західного крематорію, — сказав Іварссон. — Кремація покійних — один із звичаїв, який вони привезли з собою з Індії. В Англії вони спалюють померлого просто в його фургони щоправда, тепер їм заборонили спалювати з ним разом його вдову. — Він посміхнувся. — А ось дещо зі свого добра вони із собою забирають. Йозеф розповідав, що в Угорщині рідні одного майстра-підривника поклали до нього в труну збережений ним динаміт і весь крематорій рознесло на шматки.

Харрі дістав пачку «Кемелу».

— Я знаю, чому ти тут, Холе, — не припиняючи посміхатися, продовжував Іварссон. — Намагаєшся знайти момент, аби