Безтурботний - Ю. Несбе

— Це його звуть Расколь? — запитав Харрі, взявши сигарету.

Іварссон кивнув:

— Він її дядько.

— А решта?

— Вони стверджують, що знайомі.

— А члени сім’ї?

— Вони не визнавали покійну.

— Як це?

— Це версія Расколя. Цигани — патологічні брехуни, але те, що він каже, цілком збігається з розповідями Йозефа про їхні звичаї.

— І які у них звичаї?

— Честь сім’ї для них над усе. Через те вона і стала знедоленою людиною. Якщо вірити Расколю, то в чотирнадцять років вона в Іспанії вийшла заміж за грекомовного цигана-гринго, проте в день весілля втекла з ґадзо.

— Ґадзо?

— Не циганом. Із моряком-данцем. Учинила найгірше, що могла. Зганьбила всю сім’ю.

— Гм. — Так і не припалена сигарета танцювала в роті Харрі в такт вимовлюваним ним словам. — Бачу, ти добре знайомий із цим Расколем?

Іварссон відмахнувся від уявного тютюнового диму:

— Ми з ним трохи поговорили. Я б назвав це розвідкою боєм. Час предметних бесід настане, коли буде виконано нашу частину договору, — тобто після того, як він побуває на цьому похороні.

— Значить, поки що він не багато розповів?

— Нічого з того, що було б корисне для слідства. Проте ми, мабуть, знайшли вірний тон.

— Настільки вірний, що, як я бачу, поліція навіть допомагає йому нести труну родички?

— Це пастор попросив, чи не могли б Лі або я допомогти донести труну, — народу не вистачало. Що тут поробиш, якщо вже ми однаково тут, — адже треба було комусь доглянути за ним. Ми і зараз цим займаємось, я маю на увазі — наглядаємо.

Кинувши погляд на яскраве осіннє сонце, Харрі міцно примружився.

Іварссон обернувся до нього:

— Щоб розставити всі крапки над «і», Холе: доти, поки ми не закінчимо з Расколем, ніхто не дістане до нього доступу. Ніхто. Три роки я намагався домовитися з людиною, якій відомо все. Тепер мені це вдалось. І я нікому не дозволю все зіпсувати, я зрозуміло висловлююся?

— Слухай, Іварссон, — сказав Харрі, знімаючи з язика тютюнову крихту, — поки ми з тобою тут удвох, віч-на-віч, скажи, що, ця справа раптом перетворилася на змагання між нами?

Підставивши обличчя сонячним променям, Іварссон голосно розсміявся.

— Знаєш, що б я зробив на твоєму місці? — запитав він, прикривши очі.

— І що ж? — поцікавився Харрі, коли тримати паузу стало зовсім нестерпно.

— Я б віддав костюм у чистку. Ти маєш такий вигляд, ніби валявся на звалищі. — Він жартівливо відсалютував двома пальцями. — Бажаю вдалого дня.

Залишившись на паперті на самоті, Харрі палив, стежачи за тим, як біла труна, що нахилилася, пливе все далі по тротуару.

Побачивши Харрі, що входив до кабінету, Халворсен крутнувся на кріслі.

— Добре, що ти прийшов, у мене для тебе хороші новини. Я… тьху ти, чорт, як смердить! — Халворсен затиснув ніс і продовжував гугнявим голосом інспектора рибнагляду: — Що сталося з твоїм костюмом?

— Упав у сміттєвий контейнер. Які вісті?

— Е-е… ага. Я вважаю, що знімок, скоріше за все, зроблений в одному з курортних містечок Сьорланна[17]. Я розіслав мейли в усі дільниці Еуст-агдера, і незабаром мені дійсно подзвонив один службовець з Рісьора і сказав, що чудово знає цей пляж. Але знаєш, що найцікавіше?!

— Поки що ні.

— Пляж цей зовсім не в Сьорланні, а на Ларколлені[18]!

Халворсен, вичікувально всміхаючись, подивився на Харрі,

проте позаяк ніякої реакції не було, вів далі:

— У фюльке Естфолл, поряд із Моссом.

— Халворсен, я знаю, де знаходиться Ларколлен.

— Так, але сам цей службовець із…

— Жителі Сьорланна іноді також проводять відпустку десь удалині від домівки. Ти зв’язався з Ларколленом?

Халворсен молитовно закотив очі:

— Так, я додзвонився в кемпінг і ще в два містечка, де здають будиночки на літо. І в обидва тамтешні магазинчики.

— Є що-небудь?

— Ага! — Халворсен знову просяяв. — Я переслав фотографію факсом, і виявилось, що власник одного з магазинчиків чудово знає цю жінку. їм належить найбагатший літній будинок у тих краях. Власник магазину сам часто возить їм продукти.

— І звуть цю пані?..

— Вігдіс Албу.

— Ал… Албу?

— Точно. У Норвегії живуть усього дві Вігдіс Албу, й одна з них дев’ятсот дев’ятого року народження. Іншій сорок три роки, вона мешкає в Слемдалі за адресою: Бьорнетроккет, дванадцять, з Арне Албу. І ось, шеф, — фокус-покус — номер їхнього телефону.

— Не називай мене так, — пробурчав Харрі, знімаючи слухавку.

Халворсен ледве не застогнав:

— Так ти незадоволений? Невже я знову не догодив?

— Незадоволений, але річ не в цьому. Шеф — Мьоллер, а я ніякий не шеф. Утямив?

Халворсен хотів було щось заперечити, проте Харрі вже застережливо підвів руку:

— Фру Албу?

Щоб спорудити такий будинок, як у сім’ї Албу, було потрібно багато грошей, часу, місця і смаку. На думку Харрі, вельми поганого смаку. Це мало такий вигляд, ніби архітектор — якщо, звичайно, в цьому брав участь архітектор, — спробував з’єднати скромний дачний будиночок із гасієндою південноамериканського плантатора та фешенебельною віллою в передмісті норвезької столиці — до того ж пофарбувавши своє творіння в рожевий колір. Вступивши на під’їзну доріжку, що вела через доглянутий сад із декоративними кущами та маленькою бронзовою статуєю оленяти, що п’є із струмка, Харрі відчув, що ноги його тонуть у дрібному гравії. На гребені гаража на дві машини красувалась овальна мідна табличка, на якій було зображено прапор: золотий трикутник на синьому тлі.

Із-за будинку лунав гучний собачий гавкіт. Харрі піднявся по широкому ґанку з колонами і подзвонив у двері, чекаючи, що зараз його зустріне чорношкіра матрона в білому фартуху.

— Привіт, — прощебетав ніжний голосок тієї, що відчинила двері. Вігдіс Албу мала такий вигляд, ніби щойно зійшла з екрана, де показували черговий рекламний ролик про користь фіт-несу, — щось таке Харрі траплялося спостерігати по телевізору, повертаючись додому далеко за північ. Вона мала типову білозубу усмішку, знебарвлене волосся ляльки Барбі та міцне, треноване тіло представниці вищого суспільства, упаковане в тісне еластичне трико і коротенький топик. Груди ж якщо й були штучними, то