Безтурботний - Ю. Несбе

— Роби як знаєш, — сказав Харрі й рішуче попрямував по моріжку. — Мої і так уже брудні.

Відразу після повороту на Ульвойе пробка розсмокталася. Дощ припинився, і вже біля Льяна асфальт був сухим. За ним шосе розширювалося до чотирьох смуг, машини набирали швидкість, і їх потік спрямовувався вперед подібно до весняного паводку, що вирвався на волю. Харрі покосився на Халворсена, роздумуючи, коли ж тому набридне несамовитий скрип, проте той, мабуть, нічого не чув, бо дуже буквально сприймав звучний по радіо заклик Трейвіса[20]:

— «Sing, sing:, siting!»[21]— Халворсен…

— «For the love you bring…»[22]

Харрі притишив звук радіо, і Халворсен нерозуміюче поглянув на нього.

— Двірники, — сказав Харрі. — Вимкнеш ти їх нарешті?

— Авжеж. Вибач.

Далі вони їхали мовчки. Минули з’їзд на Дрьобак.

— Що ти сказав продавцеві? — поцікавився Харрі.

— А тобі не однаково?

— Але він, виходить, точно пам’ятає, що доставляв продукти до будинку Албу в четвер п’ять тижнів тому?

— В усякому разі, так він мені сказав.

— Ще до того, як Албу там сам з’явився?

— Він сказав, що часто заходить до будинку сам.

— Виходить, у нього є ключ?

— Харрі, коли ставиш запитання під таким непереконливим приводом, треба і міру знати.

— А яким був привід?

Халворсен зітхнув:

— Губернське опитування.

— Губернське… що?

— …опитування.

— А що це таке?

— Сам не знаю.

Після з’їзду з головної дороги до Ларколлена довелося тарабанитися ще тринадцять кілометрів і чотирнадцять разів повертати.

— Біля червоного будинку за заправкою — праворуч, — вголос згадував Халворсен, повертаючи на гравійну доріжку.

— Ну дуже багато душових килимків, — пробурмотів Харрі через п’ять хвилин, коли Халворсен зупинив машину і вказав на гігантських розмірів рублений будинок, який стояв між деревами. Найдужче він був схожий на хутір-переросток, збудований помилково не на високогірному пасовищі — сетері, — а на березі моря.

— Схоже, людей тут немає, — сказав Халворсен, оглядаючи сусідні будинки. — Самі чайки. До біса чайок. Ймовірно, десь поблизу тут звалище.

— Гм. — Харрі подивився на годинник. — Усе ж таки давай припаркуємося трохи подалі.

Доріжка закінчувалася майданчиком для розвороту. Халворсен вимкнув запалювання; Харрі розкрив свої дверцята й вибрався з машини. Потягуючись, аби розім’яти спину, що отерпла, він прислухався до криків чайок і гуркоту хвиль, що розбивались об берегові скелі.

— Ах-а-ха, — вдихнув повними грудьми Халворсен. — Так, це тобі не столичне повітря. Що сйажеш?

— Ще б пак, — підтвердив Харрі, намацуючи в кишені сигарети. — Валізку взяв?

По дорозі до будинку Харрі звернув увагу на велику жовтувато-білу чайку, що сидить на паркановому стовпі. Поки вони проходили мимо, голова її поволі поверталась услід. Всю дорогу до будинку Харрі спиною відчував її погляд.

— Це буде нелегко, — зауважив Халворсен, коли вони ближче розглянули масивний замок. Знявши кепку, він повісив її на кований ліхтар над важкими дубовими дверима.

— Так. Що ж, починай. — Харрі прикурив сигарету. — А я поки що тут роздивлюся.

— Слухай, — сказав Халворсен, відмикаючи металеву валізку, а з чого це раптом ти почав палити куди більше колишнього?

Харрі на мить зупинився і подивився на ліс:

— Щоб у тебе нарешті з’явився шанс наздогнати мене на велотренажері.

Почорнілі від часу колоди, товсті віконні рами. Все в цьому будинку мало надійний і неприступний вигляд. Харрі навіть прикинув, чи не варто спробувати проникнути всередину через значних розмірів кам’яний димар, проте відразу ж відкинув цю думку. Він пішов по стежині, яку дощі перетворили на глиняне місиво, що розкисло. Але він жваво уявив собі, як влітку дитячі ніжки біжать по ній, зігрітій яскравим сонцем, до пляжу за «6аранячими лобами»[23]. Зупинившись, він заплющив очі і якийсь час постояв так, прислухаючись. Дзижчання комах, шелестіння високої трави на вітрі, уривки пісні по радіо — її звуки то ставали голоснішими, то замовкали в такт поривам вітру, переляканий плач дитини на березі. Йому десять років, він потихеньку бреде в магазин за молоком і хлібом, дрібні камінчики набилися йому в черевики. Проте він лише зціплює зуби — він вирішив за літо загартувати ноги, щоб у місті бігати босоніж нарівні з Ейстейном. Дорогою додому важкий пакет із продуктами ніби вчавлює його в гравійну доріжку, він іде як по розжареному вугіллю. Намагається сконцентрувати погляд на якому-небудь предметі попереду — на великому камені, на листочку — і говорить собі: мені б тільки туди дістатися, аби здолати ще і цей відтинок шляху. Коли він повертається додому через добрих півтори години, виявляється, що молоко вже скисло на сонці. Мати сильно лається. Харрі розплющив очі. По небу мчали темні, похмурі хмари.

У тьмяній траві біля краю дороги він знайшов сліди автомобільних коліс. Глибокі грубі відбитки протектора свідчили, що вони залишені важким позашляховиком типу «Лендровера». Дощі, що випали за останні дні, повністю виключали, що слідам може бути декілька тижнів. Швидше за все, автомобіль приїжджав сюди всього кілька днів тому.

Роззирнувшись на всі боки, він подумав: ніщо не виглядає так понуро, як літня дача восени. По дорозі до будинку він кивнув чайці.

Халворсен з електронною відмичкою в руках зігнувся у три погибелі над замком, тихо крекчучи і чортихаючись.

— Ну як справи?

— Погано. — Халворсен випростався і витер із лоба піт. — Це нестандартний замок. Без лома нам із ним не впоратись.

— Ніякого лома. — Харрі почухав потилицю. — А під постілкою дивився?

Халворсен зітхнув:

— Ні. І не збираюся.

— Чому?

— Тому що надворі нове століття, і ключі під постілку вже давно ніхто не кладе. Особливо в будинках мільйонерів. Отже якщо хочеш, можеш ризикнути і поставити сотню, що він там. Я б на твоєму місці не став, та і взагалі відмовився б від цієї затії. Ну що?

Харрі кивнув.

— Чудово, — сказав Халворсен і сів навпочіпки, готуючись збирати валізку.

— Я мав на увазі, що згоден поставити сотню, — пояснив Харрі.

Халворсен із підозрою поглянув на нього знизу вгору:

— Знущаєшся?

Харрі похитав головою.

Халворсен узявся за край постілки зі штучного волокна.

— Ну з Богом! — пробурмотів він, відсмикуючи постілку. Три мурашки, два рачки і щипавка прокинулися від сплячки і закопошилися на сірому камені ґанку. Ніякого ключа, однак, не було.