Безтурботний - Ю. Несбе

— Це ти вважаєш хорошою новиною?

— Ні, почекай, я якраз до цього веду. Пам’ятаєш того одягненого в комбінезон чоловіка, якого Гретте бачив, коли той проходив повз тренажерну залу?

— З написом «Поліція» на спині?

— Я ще раз проглянула відеозапис пограбування. Цілком імовірно, що на груди і спину Забійник міг приклеїти липку стрічку.

— І що?

Якщо той чоловік справді був Забійником, він міг принести з собою стрічку з написом «Поліція» і приклеїти її на комбінезон, щойно зник із поля зору камер стеження.

— Гм. — Харрі з шумом втягнув у себе каву.

— Цим можна пояснити, чому ніхто не заявив, що бачив поблизу чоловіка в абсолютно чорному комбінезоні. Відразу після пограбування там повно було поліцейських у чорній формі.

— Ну а в спортцентрі що говорять?

— Це найцікавіше. Співробітниця центру пам’ятає чоловіка в комбінезоні, якого вона прийняла за поліцейського. Він квапився, тож вона подумала, що він поспішає на початок свого сеансу сквоша або щось на зразок цього.

— Тобто ім’я його не записали.

-Ні.

— Не дуже-то добре…

— Згодна, а зараз — головне. Вона запам’ятала його, оскільки подумала, що він із якого-небудь летючого загону — дуже вже піжонський у нього був вигляд…

Беате пересунула свій кухоль; Харрі здалося, що по губах її ковзнула торжествуюча усмішка.

— На ньому був натягнутий на лоб наполовину загорнений лижний шолом. І великі темні окуляри, що приховують решту обличчя. І вона сказала, що він ніс чорну сумку, мабуть, дуже важку.

Харрі похлинувся кавою.

На електричному дроті, протягнутому між будинками на Доврегата, теліпалася пара зв’язаних шнурками черевиків. Ліхтар на дроті чесно намагався освітлювати бруківку тротуару, проте осіння мла, здавалося, висмоктувала сили з усіх джерел міського освітлення. Щоправда, Харрі цього не помічав — він і не дивлячись міг відшукати дорогу між Софієс-гате і «Шрьоде-ром». Що було перевірено вже не раз.

Беате склала список тих, чиї сеанси сквоша і аеробіки в «САТС» припадали на час, коли там з’явився чоловік у комбінезоні; обдзвонити їх вона збиралася завтра. Якщо вона його і не вирахує, в усякому разі, був шанс, що хто-небудь бачив Забійника в роздягальні, коли той переодягався, і зуміє назвати його прикмети.

Харрі пройшов під черевиками, що розгойдувались. Він бачив їх тут уже не перший рік і звикся з думкою, що так ніколи і не дізнається, як вони тут опинилися.

Коли Харрі ввійшов до під’їзду, Алі мив сходи.

— Ти, напевно, ненавидиш норвезьку осінь, — сказав Харрі, витираючи ноги. — Суцільна вогкість і болото.

— У моєму рідному місті в Пакистані через смог далі ніж на п’ятдесят метрів нічого не розгледиш, — посміхнувся Алі. — Цілий рік.

Харрі почув далекий, але знайомий звук. За законом підлоти телефони завжди починають дзвонити, коли ти їх чуєш, але підійти не можеш. Він подивився на годинник. Десять. Ракель говорила, що телефонуватиме о дев’ятій.

— Щодо твоєї комірки в підвалі… — почав Алі, але Харрі вже летів угору сходами, залишаючи на кожній четвертій сходинці відбиток своїх мартенсів.

Ледве він відчинив двері, телефон замовк.

Харрі зняв черевики і затулив обличчя руками. Потім підійшов до телефону підняв слухавку. Номер готелю був записаний на приклеєному до дзеркала жовтому аркушику. Він відчепив аркушик і побачив у дзеркалі відображення першого послання С#МИ. Він іще тоді роздрукував мейл і прикріпив його на стіну. Стара звичка, у них у забійному всі стіни були обвішані різними фотографіями, посланнями та іншими дороговказними нитками, котрі, якщо окинути їх поглядом, могли підказати наявність якихось взаємозв’язків або ж якимось іншим способом збудити підсвідомість. У Харрі не особливо виходило читати текст у дзеркальному відображенні, але це і не було потрібно:

Уявімо собі, що ти вечеряєш із жінкою, а наступного дня її знаходять мертвою. Що робитимеш?

Передумавши дзвонити, він пройшов до вітальні, ввімкнув телевізор і звалився у своє крісло з високою спинкою. Потім раптом ривком підвівся, знову вийшов до передпокою й набрав номер.

Голос у Ракелі був утомлений.

— Сидів у «Шрьодера», — сказав Харрі. — Щойно ввійшов.

— Я дзвонила, напевно, разів десять.

— Щось трапилося?

— Харрі, я боюся.

— Гм. Дуже боїшся?

Підійшовши до дверного отвору, Харрі затиснув слухавку між плечем і щокою і з пульта притишив звук телевізора.

— Не дуже, — відповіла вона. — Трішки.

— Коли боїшся трішки, це нічого. Це тільки додає сил.

— А що, коли я дуже злякаюся?

— Ти ж знаєш, я тут же приїду. Варто тобі тільки сказати.

— Ми вже говорили про це, Харрі, ти не можеш.

— Це дасть тобі право скасувати своє рішення.

На екрані телевізора Харрі побачив чоловіка в тюрбані та камуфляжі. У його обличчі було щось знайоме, когось він Харрі безумовно нагадував.

— Увесь світ наче з прив’язі зірвався, — сказала вона. — Мені просто дуже треба знати, що там хтось на мене чекає.

— Хтось тут на тебе чекає.

— Але твій голос такий далекий, відчужений.

Харрі відірвався від екрана і притулився до одвірка.

— Вибач. Але я і справді тут і дійсно думаю про тебе. Хоча голос і здається відчуженим.

Вона розплакалася.

— Пробач, Харрі. Напевно, я страшенна плакса. Знаю, ти так і думаєш. — Вона перейшла на шепіт: — Але як же все-таки здорово, що я можу на тебе покластися.

Харрі затамував подих. Поволі, але неухильно насувався напад головного болю. Неначе хтось стягував череп металевим обручем. Коли вони обоє поклали слухавки, він відчув, як кров б’ється у нього в скронях.

Він вимкнув телевізор і ввімкнув програвач, однак голос Тома Йорка сьогодні здавався нестерпним. Харрі пройшов у ванну й обполоснув обличчя. Постояв на кухні, безцільно заглянув до холодильника. Нарешті він відчув, що не в змозі довше тягнути час, і поспішив до спальні. Ожилий екран монітора відкидав холодні сині відблиски. Довгожданий контакт із навколишнім світом, у результаті якого він дізнався, що йому прийшло нове електронне повідомлення. Тепер він перш за все звертав увагу саме на це. Страшенно захотілося випити. Зірватися з ланцюга. Пуститися берега. Він висвітив повідомлення на екрані.

Мені 6 слід було перевірити її туфлі. Ймовірно, фотографія лежала на нічному столику, і вона взяла її, коли