Безтурботний - Ю. Несбе

упираючись у стіну під вікном. Побачивши Харрі, пес зайшовся божевільним гавкотом і почав стрибати, прагнучи його дістати. З білосніжних іклів його стікала слина. З вітальні почулися важкі кроки. Харрі опустився на підлогу поряд із Халворсеном.

— У нім усього лише кілограмів сімдесят, не більше, — шепнув він колезі. — Нікчемна справа.

— Будь ласка, ти перший. Я бачив у фільмі «Віктор», як нападає ротвейлер.

— Гм.

— На одній із репетицій їм не вдалось упоратися з псом. Кінологові, який зображав бандита, довелося наново пришивати кисть.

— Я думав, вони надягають спеціальний захист.

— Захист був.

Вони прислухалися до лютого гавкоту за вікном. Кроки у вітальні стихли.

— Ну що, може, просто вийдемо і привітаємося. Однаково це лише питання часу, поки…

— Т-с-с!

Знову донісся звук кроків. Вони наближалися до спальні.

Халворсен примружився, неначе він уже змирився з майбутнім приниженням. Коли він розплющив очі, то побачив Харрі, що притискує вказівний палець до губ.

Голос, що пролунав потім, прозвучав звідкись із-за вікна:

— Ґреґоре! До мене! Ми їдемо додому!

Собака гавкнув іще кілька разів, потім раптово стало тихо. Єдине, що чув Харрі, — важке часте дихання, його власне чи Халворсена, цього він не знав.

— З біса слухняні ці ротвейлери, — шепнув Халворсен.

Вони дочекалися звуку машини, що рушає з місця, і лише тоді вийшли у вітальню. Харрі встиг побачити, як у кінці підїзної доріжки промайнула задня частина джипу «Черокі» кольору морської хвилі. Халворсен звалився на софу і закинув голову.

— О Господи! — простогнав він. — У мене перед очима вже миготіли картини нашої ганебної втечі в Стейнхєр. Якого диявола йому тут знадобилось? І пробув-то він не більше двох хвилин. — Він знову схопився. Як думаєш, він не повернеться? Може, просто вирішив заскочити в магазин?

Харрі похитав головою:

— Вони поїхали додому. Такі, як він, собак своїх не обдурюють.

— Ти упевнений?

— Абсолютно. Коли-небудь він ось так само крикне: «До мене, Ґреґоре! Ми їдемо до доктора тебе усипляти». — Харрі роззирнувся, потім підійшов до стелажу, зупинивсь і почав водити пальцем по корінцях книг, починаючи з верхньої полиці.

Халворсен, похмуро дивлячись кудись убік, кивнув:

— І Ґреґор слухняно побіжить, виляючи хвостом. Треба ж, як це у них, у собак, улаштовано.

Харрі припинив своє заняття і злегка всміхнувся:

— Що, Халворсен, мабуть жалкуєш, що встряв?

— Не більше, ніж про все інше.

— Дивися, ти заговорив просто як я.

— А це і є ти. Я цитую твої слова після того, як ми купили кавоварку. Що ти там шукаєш?

— Не знаю, — відгукнувся Харрі, дістаючи з полиці товсту книгу великого формату і розкриваючи її. — Дивися, альбом із фотографіями. Цікаво.

— Ну і що там? Знову мене за ніс водиш?

Харрі вказав на підлогу в себе за спиною, продовжуючи перегортати альбом. Халворсен випростався, подивився в той бік і все зрозумів. Сирі відбитки взуття вели по прямій від дверей до полиць, де стояв зараз Харрі.

Харрі поставив альбом на місце, дістав інший і почав проглядати сторінку за сторінкою.

— Ось воно! — раптово вигукнув він і підніс альбом до самого обличчя. — Точно!

— Щось знайшов?

Харрі розклав альбом на столі перед Халворсеном і вказав на одну з шести фотографій, розклеєних на чорному аркуші. З неї всміхалися жінка і троє дітей, які лежали на пляжі.

— Той самий знімок, що я знайшов у туфлі в Анни, — сказав Харрі. — Тепер понюхай його.

— Навіщо мені нюхати, коли і так усе ясно — скрізь смердить клеєм.

— Правильно. Він уклеїв знімок щойно — злегка потягни і відчуєш, що клей іще не застиг. Ні, ти саму фотографію понюхай.

— О’кей. — Халворсен майже торкнувся носом знімка. — Пахне… хімікатами.

— Так, але якими?

— Ну так, як пахнуть щойно проявлені фотографії.

— Знову правильно. І якого висновку можна дійти?

— Що він… е-е, любить уклеювати фотографії?

Харрі поглянув на годинник. Якщо Албу вирушив прямо додому, він буде там через годину.

— Усе поясню в машині, — сказав він. — Вважай, у нас з’явився доказ, якого нам так бракувало.

Коли вони дісталися шосе Е-6, знову пішов дощ. Вогні зустрічних машин відбивалися від мокрого асфальту.

— Тепер ми знаємо, звідки взялася фотографія, що була в Анни в туфлі, — сказав Харрі. — Гадаю, Анна знайшла момент і вирвала її з альбому, коли вони востаннє були в заміському будинку.

— Але навіщо їй знадобилася ця фотографія?

— Бог його знає. Може, аби весь час бачити, що стоїть між нею й Арне Албу. Щоб краще розуміти його. Або для того, щоб проколювати їх голками.

— І коли ти показав йому фотографію, він здогадався, звідки вона її узяла?

— Зрозуміло. Відбитки шин «Черокі» на під’їзді до будинку ті ж, що і залишені раніше. Це доводить, що він уже приїздив сюди максимум кілька днів тому, може, навіть учора.

— Щоб вимити все в будинку і стерти відбитки пальців?

— І щоб перевірити те, про що здогадувався, — що в альбомі не вистачає однієї фотографії. Повернувшись додому, він відшукав негатив знімка і вирушив прямо у фотоательє.

— Напевно в таке, де фотографії бувають готові протягом години. А сьогодні приїхав і вклеїв її на місце старої.

— Угу.

З-під коліс трейлера, що йшов попереду, вирвався фонтан масних бризок, що враз залили все вітрове скло; гарячково запрацювали двірники.

— Так, Албу далеко зайшов, прагнучи приховати сліди своїх любовних пригод, — сказав Халворсен. — Але невже ти серйозно думаєш, що він міг убити Анну Бетсен?

Харрі вдивлявся в логотип на задніх дверцях трейлера. «AMOROMА — вічно твій».

Чом би й ні?

— Мені він видався несхожим на вбивцю. Добре освічений, порядний, солідний батько сімейства з незаплямованою репутацією, створив власну справу.

— Але дружину-то він зраджував.

— А хто не зраджує?

— Саме так, хто не зраджує, — повільно повторив Харрі. І раптово вибухнув: — Ми що, так і волоктимемося за цим трейлером до самого Осло і ловитимемо його лайно?

Халворсен поглянув у дзеркало заднього огляду і перешикувався в лівий ряд:

— І який же у нього був мотив?

— Ось давай і поцікавимося, — запропонував Харрі.

— Як ти собі все це уявляєш? Приїдемо до нього додому і запитаємо? Зізнаємося, що добули докази