Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Тепер денщики розбрелися по всій нашій республіці і оповідають про свої геройські звитяги. Вони брали атакою Сокаль, Дубно, Ніш, Піяву[114]. Кожний з них — Наполеон: «Я сказав свому полковникові, щоб він телефонував до штабу, мовляв, уже можна починати».
Здебільшого денщики були реакціонерами, і вояки їх ненавиділи. Деякі з них були донощиками. Дивитися, як когось в’яжуть, завдавало їм особливої приємності.
Вони виросли в особливу касту. Їхнє себелюбство не знало меж.
III
Надпоручник Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлявілої австрійської монархії. Кадетський корпус виховав з нього гібрида. В товаристві говорив по-німецьки, писав по-німецьки, але книжки читав чеські, а коли викладав у школі однорічних охотників, що складалася з самих чехів, казав їм на вухо: «Будьмо чехами, але щоб про це ніхто не знав. Я — теж чех».
Він дивився на чеський рух як на якусь таємну організацію, котру найкраще обминати десятою дорогою.
А поза тим був хорошою людиною, не боявся свого начальства, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний нічліг у стодолах і часто з невеликої своєї платні виставляв своїм воякам не одну бочку пива.
Любив, щоб, маршируючи, співали пісень. Співати мусили, йдучи на виправи і повертаючись із виправ. Маршируючи поруч із своєю ротою, він підспівував:
А як чорна ніч прийшла,
Вівсик вискочив з мішка,
Жум-тарія бум.
Надпоручник був надзвичайно справедливий і не мав звички збиткуватися над кимось, тому солдати його любили.
Старшини тремтіли перед ним, а найжорстокішого фельдфебеля він за місяць міг перетворити на покірливе ягнятко.
Кричати він, звичайно, вмів, але ніколи не обзивав вояків грубими словами, вживав тільки вишукані слова і вирази.
— Бачите, я справді неохоче караю вас, юначе, але іншого виходу в мене нема, бо від дисципліни залежить боєздатність війська, його сила, а без дисципліни армія — це хиткий очерет: під вітром гнеться на всі боки. Якщо у вас не в порядку однострій і погано пришиті ґудзики або їх бракує, то з цього видно, що ви забуваєте про свої обов’язки щодо армії. У вас, напевно, і в голові не вкладається, чому вас треба замкнути через таку маленьку непоказну дрібничку, як ґудзик, якого бракувало на мундирі вчора під час огляду. Таж у цивільному житті ніхто б на це й оком не кинув. А ось у армії таке занедбання зовнішнього вигляду тягне за собою покарання. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там відірваний ґудзик, а про те, що ви мусите звикнути до порядку. Нині ви не пришили одного ґудзика, але з цього й починається ваше зледачіння. Завтра вже вам напевно буде важко розібрати й почистити гвинтівку, післязавтра десь у шиночку забудете багнет, а тоді врешті заснете на варті, бо, починаючи з того нещасного ґудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас і караю, щоб на майбутнє вберегти вас від гіршої кари за ті речі, які б ви могли зробити, забуваючи поволі, але неминуче, свої обов’язки. Я вас замикаю на п’ять днів і бажаю, щоб ви, сидячи на хлібі й воді, поміркували про те, що кара — це не помста, а лише засіб людського виховання. Мета його — виправити покараного солдата, щоб він став кращим.
Надпоручник Лукаш повинен був давно стати капітаном, та в цьому не допомогла йому навіть обережність у національному питанні, бо він завжди виступав супроти свого начальства із справжньою відвертістю, та й у службових стосунках не визнавав жодного підлабузництва.
Лукаш народився в селі між чорними лісами і ставками, і цю рису, властиву селянам Південної Чехії, він, треба визнати, зберіг.
Якщо однак до своїх вояків надпоручник Лукаш був справедливий і не збиткувався над ними, то з денщиками він поводився зовсім інакше: він ненавидів своїх денщиків, бо, як на зло, йому завжди діставалися найпаскудніші і найпідліші.
Не вважаючи їх за солдатів, він бив їх по обличчі й по голові, намагаючись виховувати їх умовляннями і добрими вчинками. Роками Лукаш безнадійно змагався з ними, безперестанку їх міняв і щоразу зітхав: «Мені знову попалася підла тварюка».
На своїх денщиків дивився як на нижчі біологічні види.
Лукаш дуже любив тварин. Він мав гарцького канарка, ангорську кицьку і пінчера. Геть усі денщики, які попєребували в Лукаша, поводилися з тими тваринами не ліпше, ніж надпоручник з ними, коли вони чинили йому якусь підлоту.
Канарка морили голодом, ангорській киці один денщик вибив око, пінчера били, щойно той навинався під руку, а один з попередників Швейка зрештою відвів нещасну тварину на Панкрац до гицля, щоб її там убили, і навіть не пошкодував для цього власних десяти крон. А потім заявив надпоручникові, що пес утік від нього на прогулянці. На другий день він уже марширував з ротою на плац.
Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручник завів його до кімнати і сказав:
— Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви справді були гідним його рекомендації. У мене вже було тих денщиків достобіса, але жоден з них не зогрів у мене місця. Попереджаю, я вимогливий і суворо караю за кожну підлість і брехню. Хочу, щоб ви казали завжди правду і без нарікань виконували всі мої накази. Якщо скажу: «Стрибніть у вогонь» — то ви й у вогонь мусите стрибнути, коли б навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитесь?
Швейк з цікавістю дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши запитання надпоручника, втупив свої лагідні очі в нього і відповів милим, добродушним тоном:
— Голошу слухняно, пане над поручнику, там висить гарцький канарок.
Перервавши таким чином промову надпоручника, Швейк виструнчився по-військовому і, не кліпаючи, дивився йому просто в очі. Поручник хотів сказати щось гостре, але, спостерігши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки промовив:
— Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота, і, гадаю, він не помилився.
— Голошу слухняно, пане надпоручнику, пан фельдкурат дійсно не помилився. Коли я служив у війську, мене звільнили
