Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

немов поліцаї. Той папуга від сорому, що залишився безхвостий, занедужав, а ветеринар якимись порошками доконав його. Отже, пані хоче купити собі, мовляв, нового папугу, але чемного, не якогось там грубіяна, що вміє тільки лаятися. Що ж я мав робити, коли жодного папуги в мене не було і я не знав, де б його дістати. А вдома в мене був злий і зовсім сліпий бульдог. То я, пане обер-лейтенанте, мусив ту паню переконувати з четвертої години по обіді аж до сьомої вечора, поки вона не купила замість папуги цього сліпого бульдога. Це було гірше, ніж якась там дипломатична ситуація. А коли вона виходила, я сказав: «Хай тепер хлопці лише спробують і йому хвоста висмикати», і більше я з тією панею не мав оказії розмовляти.

Вона через того бульдога мусила виїхати з Праги, бо він перекусав геть усіх у домі. Дістати порядну тварину, пане обер-лейтенанте, хоч вірте, хоч не вірте, це вам не мед лизати...

— Я дуже люблю собак, — сказав надпоручник. — Деякі мої приятелі, які тепер на фронті, взяли з собою псів. Потім писали мені, що війна в товаристві такої вірної відданої тварини — зовсім не найгірша штука. Як видно, ви добре знаєте всі породи псів, і думаю, коли б я мав пса, ви б його добре доглядали. Яка порода, на вашу думку, найкраща? Я хотів би мати хорошого друга — пса. Був у мене колись пінчер, але не знаю...

— На мою думку, пане обер-лейтенанте, пінчер дуже мила собачка, правда, він не кожному подобається, бо щетинистий і має таку шорстку бороду на морді, що аж скидається на звільненого арештанта. Пінчери такі потворні, аж глянути любо, а до того ще й дуже розумні. Куди там пхатися до них із своїм рилом придуркуватому сенбернарові. Вони ж хитріші за фокстер’єрів. Я знаю одного...

Надпоручник Лукаш глянув на годинник, і урвав Швейкове базікання.

— Вже пізно, мені треба виспатись. Завтра знову в казарми. Отже, можете цілий день пожертвувати на те, щоб знайти мені якогось пінчера.

Він пішов спати, а Швейк ліг у кухні на диван і почитав ще газету, яку надпоручник приніс з казарми.

— Он як, — казав сам собі Швейк, з цікавістю проглядаючи новини дня. — Султан нагородив кайзера Вільгельма воєнною медаллю, а я таки дотепер ще не маю навіть малої срібної.

Він замислився і зненацька зірвався з місця.

— Мало не забув! — І пішов до кімнати надпоручника, який уже міцно спав. Швейк збудив його:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенанте, ви не дали мені жодного наказу щодо тієї кицьки.

Напівсонний надпоручник перевернувся на другий бік і промимрив:

— Три дні домашнього арешту, — і знову заснув.

Швейк тихо вийшов з кімнати, витяг нещасну кицьку з-під канапи і сказав їй:

— Маєш три дні домашнього арешту. Абтретен!

І ангорська кицька знову полізла під канапу.

IV

Швейк саме збирався на пошуки будь-якого пінчера, коли подзвонила якась молода пані і забажала говорити з надпоручником Лукашем. Біля неї стояли дві важкі дорожні валізи, і Швейк устиг ще помітити кашкет носильника, який уже йшов сходами донизу.

— Нема вдома, — твердо сказав Швейк.

Але молода пані була вже в передпокої і категорично наказала:

— Внесіть валізи в кімнату.

— Без дозволу пана надпоручника я й пальцем не ворухну, — сказав Швейк. — Пан надпоручник заборонив без його дозволу будь-що робити.

— Ви здуріли! — вигукнула молода пані. — Я приїхала до пана надпоручника в гості.

— Ні про яке їхання в гості я нічого не знаю, — відповів Швейк. — Пан надпоручник зараз на службі, повернеться аж вночі, а я дістав наказ дістати пінчера. Про жодні валізи і про жодну даму мені нічого невідомо. Тепер я замикаю квартиру, і тому дуже прошу вас, пані, аби ви ласкаво звідси забралися. Мені ніхто про таке й словечка не писнув, отже, я не можу залишити в квартирі чужу особу, яку вперше бачу. На нашій вулиці у кондитера Бєльчицького залишили в хаті одного мацапуру, а він відчинив шафу з речами і дряпонув. Я, боронь Боже, про вас нічого поганого не думаю, — вів далі Швейк, побачивши, що молода пані розпачливо скривилась і плаче, — ви ж, певно, самі розумієте, залишатися тут вам не можна. Я доглядаю квартиру. А хто відповідає тут за кожну дрібницю? Я! Отже, ще раз дуже прошу даремно себе не обтяжувати, бо поки я не дістану наказу від пана надпоручника — і рідного брата не знаю. Мені направду прикро так розмовляти з вами, але в армії мусить бути порядок.

Тим часом молода пані трохи отямилась, витягла з торбинки візитну картку, написала кілька рядків олівцем, вклала в гарненький конвертик і боязко мовила:

— Віднесіть це панові надпоручнику, а я почекаю тут на відповідь. Ось вам п’ять крон на дорогу.

— З цього пива не буде дива, — відповів Швейк, ображений впертістю несподіваної гості. — Сховайте собі тих п’ять крон. Ось я кладу їх на крісло, а якщо вже так хочете, ходімо разом до казарми, почекаєте там, я це ваше писаннячко віддам і принесу відповідь, але тут вам чекати аж ніяк не можна.

Сказавши це, він затягнув валізи до передпокою і, видзвонюючи ключами, наче якийсь замковий ключник, значуще промовив, ідучи до дверей:

— Замикаємо!..

Молода пані, збагнувши безнадійність ситуації, вийшла в коридор. Швейк замкнув двері і пішов попереду. Гостя дріботіла за ним, як песик, і наздогнала його аж біля тютюнової крамниці, куди Швейк зайшов купити сигарети.

Далі вона вже йшла поруч, намагаючись зав’язати розмову.

— Ви це справді віддасте?

— Коли сказав, що віддам, то віддам.

— І знайдете пана надпоручника?

— Не знаю.

Вони знову йшли мовчки поруч. Аж трохи згодом Швейкова супутниця знову заговорила:

— То ви гадаєте, що можете і не знайти пана надпоручника?

— Ні, не гадаю.

— А де, на вашу думку, він міг би бути?

— Не знаю.

На якийсь час розмова урвалася.

— Ви листа не загубили? — відновила діалог молода пані.

— Поки що не загубив.

— То ви його таки віддасте панові надпоручнику?

— Так.

— А знайдете його?

— Я вже сказав, що не знаю, — відповів Швейк. — Просто дивно, як люди можуть бути такі цікаві і без угаву