Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Вона перевернула в квартирі все догори дриґом, але помалу її енергія, з якою вона облаштовувала гніздо, почала вичерпуватися, і руйнування припинилося.
Пані вийняла з комода чисту постільну білизну, сама натягла наволочки на подушки і перини, і було видно, що робить це з любов’ю до постелі, бо цей предмет викликав у неї пристрасне тремтіння ніздрів. Потім послала Швейка по обід і вино. Поки він вернувся, молода пані переодяглася у прозоре матіне. Воно робило її надзвичайно принадливою і звабливою.
За обідом вона випила пляшку вина, викурила чимало «мемфісок» і лягла в ліжко, а Швейк на кухні смакував свій військовий хліб, вмочаючи його в склянку з солодкою наливкою.
— Швейку! — почулося раптом зі спальні. — Швейку!
Швейк відчинив двері і побачив молоду пані в принадній позі на подушках.
— Підійдіть ближче!
Він підійшов до постелі, а вона з особливим усміхом зміряла очима його кремезну постать і міцні стегна.
Відгорнувши ніжну матерію, яка окутувала і прикривала все, молода дама владно сказала:
— Скиньте черевики і штани. Покажіть...
Коли надпоручник повернувся з казарми, бравий вояк Швейк міг чесно відрапортувати йому.
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я виконав усі бажання вельможної пані і послужив їй чесно, згідно з вашим наказом.
— Дякую, Швейку, — сказав надпоручник, — а багато було у неї тих бажань?
— Десь із шість, — відповів Швейк, — з цієї їзди вона тепер спить як убита. Я виконав усе, що їй тільки заманулося.
V
У той час, як австрійські армії, притиснуті ворогом до лінії над Дунайцем і Рабою, стояли під зливою гранат, а крупнокаліберні гармати шматували роту за ротою, засипаючи їх у Карпатах землею, у той час, як обрії на всіх фронтах жевріли від палаючих сіл і міст, надпоручник Лукаш із Швейком переживали неприємну ідилію з дамою, яка втекла від свого чоловіка і грала роль господині дому.
Одного разу, коли вона пішла прогулятися, надпоручник Лукаш і Швейк стали радитись, як її позбутися.
— Найкраще було б, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, — якби той її чоловік, від котрого вона дременула, довідався, де його половина, і приїхав по неї. Адже ви казали, що він її розшукує, про це було написано і в тому листі, який я вам приніс. Треба послати йому телеграму, що вона у нас і він може її собі забрати. У Вшенорах минулого року в одній віллі трапилася точнісінько така ж історія, але там телеграму своєму чоловікові послала сама жінка, він приїхав по неї і надавав по морді їм обом. Але то були справи суто цивільні, а в нашому випадку він не відважиться підняти руку на офіцера. Та, зрештою, ви ж зовсім ні в чому не винні, ви ж нікого не кликали, а якщо вона втекла, то зробила це на власний розсуд. Побачите, така телеграма стане в пригоді. А якщо перепаде пара ляпасів...
— Він дуже інтелігентний, — перебив його надпоручник Лукаш, — я його добре знаю. Він торгівець, продає оптом хміль. З ним обов’язково треба поговорити. Пошлю телеграму.
Надіслана телеграма була лаконічна, суто ділова: «Теперішня адреса вашої дружини така...» Далі йшла адреса квартири надпоручника Лукаша.
І ось одного дня пані Кеті була дуже неприємно здивована, коли у двері ввалився сам торгівець хмелем. Він справляв враження дуже розсудливого і дбайливого чоловіка, навіть тоді, коли пані Кеті, не втративши в цю хвилину рівноваги, знайомила обох панів: «Мій чоловік — пан надпоручник Лукаш». Нічого кращого їй не спало на думку.
— Сідайте, будь ласка, пане Вендлер, — чемно попрохав надпоручник Лукаш, витягаючи з кишені портсигар з цигарками. — Не бажаєте?
Інтелігентний торгівець хмелем чемно взяв цигарку і, випускаючи з рота дим, сказав розважливо:
— Ви скоро поїдете на фронт, пане надпоручник?
— Я вже просив, щоб мене перевели до Дев’яносто першого полку в Будейовицях. Туди, мабуть, і поїду, щойно скінчу навчання з охотниками. Нам потрібно дуже багато офіцерів, а тим часом маємо сумну картину: молоді люди, хоч і мають право бути охотниками, не хочуть з нього користатися. Кожний воліє залишитися звичайним піхотинцем і аж ніяк не прагне стати кадетом.
— Війна дуже зашкодила торгівлі хмелем. Але я думаю, вона триватиме недовго, — зауважив торгівець, поглядаючи то на свою жінку, то на надпоручника.
— Наша ситуація на фронтах дуже добра, — сказав надпоручник. — Сьогодні вже ніхто не сумнівається, що війну виграють армії центральних держав. Франція, Англія і Росія надто вже слабкі, куди їм рівнятися з австро-турецько-німецьким гранітом. Правда, ми зазнали незначних поразок на деяких фронтах. Але як тільки прорвемо російський фронт між Карпатським хребтом і середнім Дунайцем, то нема жодного сумніву, що це означатиме кінець війні. Французам теж найближчим часом загрожує втрата всієї Східної Франції і вторгнення німецької армії у Париж. Це абсолютно певно. Крім того, наші маневри в Сербії відбуваються дуже успішно, і, до речі, відхід наших військ, власне, не відступ, а перегрупування, хоч дехто пояснює це зовсім інакше, ніж цього вимагає витримана холоднокровність під час війни. Вже незабаром побачимо, що наші заздалегідь передбачені маневри на Південному фронті дадуть хороші наслідки. Погляньте, будь ласка...
Надпоручник Лукаш ніжно взяв торгівця хмелем під руку, підвів до карти воєнних дій на стіні і, показуючи окремі точки, почав пояснювати:
— Східні Бескиди — це наша найкраща точка опору. Як бачите, на карпатських відтинках фронту ми маємо міцну базу. Сильний удар по цій лінії — і зупинимося аж у Москві. Війна скінчиться швидше, ніж сподіваємось.
— А що Туреччина? — запитав торгівець хмелем, думаючи при цьому, з якого б кінця почати, щоб добратися до суті справи, заради якої приїхав.
— Турки тримаються добре, — відповів надпоручник і знову підвів його до столу. — Голова турецького парламенту Галі-бей і Алі-бей приїхали до Відня. Головним полководцем Дарданельської армії призначено маршала Лімана фон Сандерса. Гольцпаша приїхав з Царгорода до Берліна, а наш цісар нагородив орденом Енвера-пашу, віце-адмірала Уседом-пашу і генерала Джевад-пашу[116]. Порівняно багато нагород за такий короткий час.
Хвилину всі сиділи мовчки, дивлячись одне на одного, нарешті, надпоручник вирішив, що настала слушна хвилина розрядити
