Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Пса прив’язали до кухонного стола, і тоді Благнік розповів, як відбулася крадіжка.
— Я зумисне йшов повз нього, тримаючи загорнену в папір варену печінку. Він почав нюхати і стрибати на мене. Я нічого не дав, а йшов собі далі. Пес — за мною. Біля парку я звернув на Бредовську вулицю і там дав йому перший шматочок. Він жер на ходу, щоб не втратити мене з очей. Я звернув на Їндржіську, де дав йому нову порцію. А потім, коли він уже нажерся, я прив’язав його на ланцюжок і потяг через Вацлавську площу на Виногради, аж до Вршовиць. Дорогою він витинав мені різні фортелі. Коли переходив трамвайну лінію, ліг на рейки і ані руш. Можливо, хотів, щоб його переїхав трамвай. Ось я приніс з собою ще й чистий бланк родоводу, купив його в паперовій крамниці Фукса. Ти ж, Швейку, вмієш підробляти родоводи?
— Він повинен бути написаний твоєю рукою. Напиши, що собака походить з Ляйпціґа, з псарні фон Бюлоф. Батько — Арнгейм фон Кальсберг, мати — Емма фон Траутенсдорф, по батькові Зіґфрід фон Бузенталь. Батько дістав першу нагороду на Берлінській виставці стаєнних пінчерів 1912 року. Мати відзначена золотою медаллю Нюрнберзького товариства вирощування породистих собак. Скільки йому, на твою думку, років?
— По зубах — два роки.
— Пиши півтора.
— Погано обрубані вуха, Швейку. Поглянь на них.
— Тут можна знайти вихід. Як треба буде — ще підріжемо. Спершу хай звикне до нас. Бо коли це зробити тепер, він ще гірше осатаніє.
Украдений пінчер люто гарчав, сопів, метався, потім ліг з виваленим язиком і змучено чекав, що з ним буде далі. Пінчер поволі заспокоювався, лише інколи жалісно скавчав. Швейк поставив перед ним рештку печінки, яку віддав Благнік, але пес і не доторкнувся до неї, лише кинув докірливий погляд і так подивився на обох, немовби хотів сказати: «Я вже на цьому обпікся, жеріть самі».
Пес лежав, здавшись на волю Божу, вдаючи, ніби дрімає. Потім нараз щось йому стукнуло в голову, він став на задні лапки й почав проситися.
На Швейка ця зворушлива сцена зовсім не справила враження.
— Ляж! — крикнув він на бідолаху.
Той знов ліг і жалісно заскавучав.
— Яке йому ім’я вписати до родоводу? — спитав Благнік. — Його звали Фокс, то треба підібрати щось подібне, щоб він відзивався.
— Назвемо його, наприклад, Макс. Подивися як наставляє вуха. Максику, встань!
Нещасний пінчер, якого позбавили домівки та імені, встав, чекаючи дальших наказів.
— Думаю, його треба відв’язати, — вирішив Швейк, — побачимо, що з того буде.
Коли пінчера відв’язали, він зразу кинувся до дверей і тричі коротко загавкав на клямку, очевидно, покладаючись на великодушність цих безжальних людей. Бачачи однак, що вони не хочуть розуміти його прагнень видобутися на вулицю, пінчер зробив під дверима баюрку, переконаний, що тепер його обов’язково викинуть, так, як колись замолоду з ним робили, коли полковник гостро, по-військовому, вчив його бути охайним.
Замість цього Швейк зауважив:
— Ого, він з біса розумний, це просто шматок єзуїта. — Він потяг Фокса ремінцем і натовк у баюрку мордочкою, так що пес довго не міг облизатись.
Пес заскиглив з такої ганьби і став бігати по кухні, як посолений, винюхуючи в розпачі свій власний слід. Потім ні сіло ні впало підбіг до стола, з’їв кинуті йому на підлогу рештки печінки і після всіх своїх пригод ліг біля печі й заснув.
— Скільки я тобі винен? — запитав Швейк, прощаючись з Благніком.
— Які можуть бути між нами рахунки? — лагідно сказав Благнік. — Для старого друзяки зроблю все, а надто, коли він на військовій службі. Бувай, друже. Тільки не води його ніколи через Гавлічкову площу, бо може трапитись якесь нещастя. Як потребуватимеш ще якогось собаку, знаєш, де я живу.
Швейк дозволив Максові як слід виспатись, а сам тим часом купив у різника чверть кілограма печінки, зварив її і, поклавши собаці під ніс ще теплий шматок, почав чекати, аж поки той прокинеться.
Макс почав спросоння облизуватись, далі потягся, понюхав печінку і проковтнув її. Потім підійшов до дверей і повторив свою спробу з гавканням на клямку.
— Максе, — гукнув до нього Швейк, — ходи до мене.
Пес підійшов з недовір’ям. Швейк узяв його на коліна, погладив, і тут Макс уперше приязно заметляв решткою свого відтятого хвоста, цапнув зубами Швейкову руку, потримав її в пащеці та мудро поглянув на нього, немовби кажучи: «Тут уже нічого не вдієш, я знаю, справу програно».
Швейк, гладячи його, почав оповідати ніжним голосом:
— Був собі раз один песик, називався Фокс і жив він у одного полковника. Служниця водила його на прогулянку. Та ось прийшов один пан і того Фоксика вкрав. Потрапив Фокс на військову службу до одного обер-лейтенанта, і там йому дали ім’я Макс... Максе, дай лапку! Отак, бачиш, будемо, сучий сину, добрими друзями, якщо будеш чемний і слухняний; а як ні — війна між нами! Запекла!
Макс зіскочив з Швейкових колін і почав весело стрибати навколо нього. Ввечері, коли надпоручник повернувся з казарми, Швейк і Макс були вже найкращими друзями.
Поглядаючи на Макса, Швейк філософував: «Коли добре подумати, то й кожен вояк теж украдений зі свого дому».
Надпоручник Лукаш був приємно вражений, побачивши Макса. А той, своєю чергою, виявляв велику радість, що знову бачить людину з шаблею.
На запитання, звідки Швейк дістав собаку і скільки він коштує, Швейк спокійнісінько відповів, що цього пса йому подарував один приятель, якого щойно взяли до війська.
— Чудово, Швейку, — сказав надпоручник, граючись із Максом, — першого числа дістанете від мене п’ятдесят крон за пса.
— Не можу їх прийняти, пане обер-лейтенанте.
— Швейку! — суворо мовив надпоручник. — Коли ви поступали на службу до мене, я вам пояснив, що ви повинні беззаперечно слухатись. Якщо я вам кажу, дістанете п’ятдесят крон, то ви їх мусите взяти і пропити. Що ви зробите, Швейку, з тими п’ятдесятьма кронами?
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я
