Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

там, Пунтикові не до того. За котлетою погнався аж за ріг, а там я йому ланцюжок на шию. На другий день він уже був у псарні над Кламовкою. Під шиєю в нього був жмуток білої шерстки, то я пофарбував її начорно, і ніхто його не впізнав... Але інші пси, а було їх у мене чимало, всі ловилися на кінську смажену ковбаску... Та все ж найкраще, Швейку, якби спитав служницю, що цей пес любить їсти. Ти вояк, до того ж ставний, і вона тобі про це скоріше розповість. Я вже її питав, але вона на мене так зиркнула, немов хотіла проковтнути: «А що це вас обходить?» Вона не надто гарна на вроду — мавпа та й годі. Але з вояком пуститься в розмову.

— Та чи справді це чистокровний пінчер? Мій обер-лейтенант іншого не хоче.

— Гарний пінчер. Гнідо-сіро-білий. Чистокровний, так, як ти — Швейк, а я — Благнік. Мені б тільки взнати, що він їсть, а там я його підманю і приведу до тебе.

Обидва приятелі знову цокнулися. Ще коли Швейк перед війною жив з продажу собак, Благнік їх йому постачав. Це була досвідчена людина, подейкували, що він купував тихцем у гицеля підозрілих собак і знову їх продавав. Навіть одного разу дістав сказ, і в інституті Пастера у Відні почувався як удома. Зараз він вважав своїм обов’язком безкорисливо допомогти воякові Швейку. Благнік знав усіх собак у цілій Празі та її околицях, а говорив тихо тому, щоб не зрадити себе перед шинкарем, у якого півроку тому виніс під полою щеня такси, давши йому під пальтом поссати молока з дитячої пипки. Дурне щеня, певно, вважало його за свою «маму» і ані писнуло.

Благнік принципово крав лише чистокровних собак і міг би бути судовим експертом у псячих справах. Він постачав їх усіма способами і псарням, і приватним особам. Бувало, коли йшов вулицею, то вкрадені ним свого часу собаки зачинали гарчати на нього. Не один мстивий пес задирав позад нього ніжку і кропив Благнікові штани, коли той стояв десь біля вітрини.

***

О восьмій годині ранку можна було побачити, як бравий вояк Швейк прогулюється на розі Гавлічкової площі біля парку. Він очікував служницю з пінчером. Нарешті дочекався. Повз нього пробіг вусатий наїжачений пес, з колючою шерстю і мудрими чорними очима. Він був веселий, як і всі пси, що відбули свою потребу, і ганявся за горобцями, які снідали конячим послідом на вулиці.

Потім повз Швейка пройшла та, обов’язком якої було пильнувати пса. Це була панна в літах, з гарно заплетеним у віночок волоссям. Вона підсвистувала на пса, крутила ланцюжком і елегантним гарапником. Швейк заговорив до неї:

— Пробачте, ласкава слєчно[122], як пройти на Жижків?

Вона зупинилася, поглянула, чи немає тут якоїсь каверзи, та добродушне Швейкове лице впевнило її, що цей жовнір таки справді хоче йти на Жижків. Вираз її обличчя пом’якшав, і панна радо пояснила йому, як на той Жижків треба йти.

— Я тільки недавно переведений до Праги, я не тутешній, з провінції. Ви теж не з Праги?

— Я з Воднян.

— То ми з вами майже сусіди, — відповів Швейк. — Я з Протівіна.

Це знання географії Південної Чехії, набуте Швейком колись на маневрах, сповнило серце дівчини теплом рідного краю.

— То ви, певно, знаєте в Протівіні на площі різника Пейхара?

— Чому ж би мені його не знати. Це мій брат. Його там у нас усі люблять. Він дуже добра людина, послужлива, продає добре м’ясо і чесно важить.

— А ви часом не будете сином Яреша? — спитала панна, починаючи симпатизувати незнайомому воякові.

— Точнісінько так.

— А котрого Яреша, того, що з Кирча біля Протівіна, чи цього з Ражиць?

— З Ражиць.

— Ну, як він там? Ще розвозить пиво?

— Розвозить.

— Але вже йому, мабуть, давно шістдесятка минула?

— Шістдесят вісім сповнилося цього року навесні, — відповів спокійно Швейк. — Завів собі пса і тепер кум королю. Пес сидить на волі й пильнує. Якраз такий самий собака, як там той, що горобців ганяє. Гарненький песик, дуже гарненький.

— Він наш, — пояснила йому нова знайома. — Я служу тут у пана полковника. Ви, може, знаєте нашого пана полковника?

— Знаю, дуже інтелігентний пан. У нас в Будєйовіцах теж був один такий полковник.

— Наш пан — суворий. Коли недавно прийшла вістка, що нас у Сербії добре одвохрили, він прийшов додому такий розтриюджений, що поскидав зі столу у кухні всі тарілки, а мене хотів прогнати з роботи.

— То це ваш песик, — перебив її Швейк.— Як шкода, що мій обер-лейтенант не може стерпіти жодного пса, а я ж так люблю собак! — Замовк, а тоді зненацька вигукнув: — Але не кожний собака все їсть.

— Наш Фокс страшно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м’яса, тепер знову їсть.

— А що він найбільше любить?

— Печінку, варену печінку.

— Телячу чи свинячу?

— Йому однаково, — засміялася Швейкова «землячка», сприйнявши останні слова за невдалу спробу сказати щось дотепне.

Ще хвилину вони прогулювалися, потім до них приєднався й пінчер, якого служниця взяла на ланцюжок. Пінчер ставився до Швейка дуже недовірливо: намагався бодай намордником розірвати йому штани і вистрибував на нього. Та раптом, немов відчувши, що в Швейка на думці, перестав стрибати і, засмучений, збентежено поплентався далі, спідлоба дивлячись на Швейка, немовби хотів сказати: «Отже, й мене це лихо не мине».

Потім панна в літах розповіла Швейкові, що кожного вечора о шостій годині вона приходить сюди з псом, що не вірить жодному мужчині з Праги і раз уже давала в газетах об’яву про бажання вийти заміж. Зголосився якийсь слюсар, запевняв, нібито має серйозні наміри, але виманив у неї вісімсот крон на якийсь винахід і зник. На селі люди куди чесніші. Коли б вона виходила заміж, то тільки за людину з провінції і тільки по війні. Воєнні шлюби вона вважає за дурницю, бо зазвичай така жінка лишається вдовою.

Швейк пообіцяв прийти о шостій годині і почимчикував до приятеля Благніка поінформувати його, що пес жере будь-яку печінку.

— Почастую його воловою, — вирішив Благнік. — На цю я вже зловив сенбернара фабриканта Видри, надзвичайно відданого собаку. Завтра приведу тобі пса в повному порядку.

Благнік дотримав слова. Коли перед полуднем