Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— За тебе я не боюся, — сказав Швейк, — з такими даними ти у фельдкурата затримаєшся.

Отже, того дня, пополудні, надпоручник Лукаш уперше побачив чесне і щире обличчя бравого вояка Швейка, який відрапортував:

— Голошу слухняно, пане надпоручнику, я — той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.

II

Професія офіцерських слуг сягає прадавніх часів. Здається, вже Олександр Македонський мав свого денщика. Принаймні, не підлягає сумніву, що за феодальної доби в цій ролі виступали наймані зброєносці лицарів. Бо ким же ж тоді був Дон Кіхотів Санчо-Панса?

Як не дивно, але ще ніхто не написав історії денщиків. Ми б там обов’язково прочитали, що альмавірський герцог при облозі Толедо з голоду з’їв без солі свого денщика; про це сам герцог пише в своїх мемуарах. Він оповідає, нібито його слуга мав м’ясо ніжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середнє між курятиною і ослятиною.

У старій швабській книзі про воєнне мистецтво знаходимо, між іншим, і настанови для денщиків. За старих часів денщик мав бути побожний, чеснотливий, правдивий, скромний, хоробрий, відважний, чесний, працьовитий. Одне слово, він мав бути ідеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змін. Сучасний денщик зазвичай не буває ані побожним, ані чеснотливим, ані правдивим. Бреше, ошукує свого пана і дуже часто перетворює життя свого повелителя на справжнє пекло. Це хитрий раб, який вигадує найрізноманітніші підступні заходи, щоб отруїти своєму панові життя.

Поміж цієї нової генерації денщиків не знайдеться таких самовідданих створінь, які б дозволили з’їсти себе своїм панам без солі, як благородний Фернандо альмавірського герцога. З другого боку, ми бачимо, що в боротьбі за свій авторитет — у боротьбі не на життя, а на смерть зі своїми новочасними денщиками — начальники вдаються до найрішучіших заходів. Часом це набирає форми терору. 1912 року в Штирському Градці відбувся процес, на якому головну роль грав один капітан. Він затоптав ногами свого денщика. Капітана тоді виправдали, бо він це зробив щойно вдруге. В очах тих панів життя денщика не має жодної ціни. Це лише предмет, лялька для мордобою, раб, служниця для всіх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушує раба бути дуже хитрим і підступним. Його становище на нашій планеті можна порівняти хіба лише з муками колишніх пришинкових хлопчиків на побігеньках, яких ляпасами і знущанням привчають сумлінно ставитися до своїх обов’язків.

Однак бувають випадки, коли денщик піднімається на ступінь фаворита, і тоді стає пострахом роти, батальйону. Всі старшини намагаються задобрити його хабарами. В його руках не тільки відпустки, він, якщо треба, може заступитися за когось при рапорті, і тоді все минається добре.

Ці фаворити діставали під час війни великі і малі срібні медалі за хоробрість і відвагу. Я знав у 91-му полку кількох таких. Один денщик дістав велику срібну медаль за те, що неперевершено смажив крадених ним же гусей; другому вручили малу срібну, бо він діставав з дому чудові харчові посилки і його офіцер у час найбільшого голоду так відгодувався, аж не міг ходити.

Реляцію на його відзначення медаллю повелитель зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану відвагу і хоробрість, за те, що нехтував своїм життям і не залишав свого офіцера ані на крок під сильним вогнем атакуючого ворога».

А той тим часом десь у тилу грабував курники. Війна змінила ставлення денщика до офіцера і зробила з нього найненависніше створіння для інших вояків. Денщик завжди мав собі цілу бляшанку консервів, тоді як на п’ятеро вояків припадала теж одна. Його польова фляга завжди була повна рому або коньяку. Таке убоїсько увесь день жувало шоколад і жерло офіцерські сухарики, курило сигарети свого офіцера, куховарило, поралося біля їжі і носило особливий мундир.

Денщик бував у найближчому зв’язку з ординарцем і досита постачав йому недоїдки зі свого столу і рештки усіх своїх вигод. До тріумвірату залучався ще фельдфебель-рахівник. Ця трійця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офіцером, була обізнана з усіма операціями і воєнними планами.

Підрозділ, капрал якого приятелював з офіцерським денщиком, був завжди найкраще інформований, коли і що почнеться.

Якщо денщик казав: «О другій тридцять п’ять чмихнемо», то точно о другій тридцять п’ять австрійські вояки починали «відриватися від ворога».

Офіцерський слуга був у найближчих стосунках з польовою кухнею, дуже радо крутився біля котла і там диктував, що йому подати, мовби сидів у ресторані і мав перед собою меню.

— Я хочу реберце, — звертався він до кухаря, — вчора ти дав мені хвіст. Укинь мені в юшку кусень печінки. Бо, знаєш, я селезінки не жеру.

Особливо варто було подивитися на нього, коли він панікував. При бомбардуванні позицій серце у нього падало в штани, і в такий час він з усіма офіцерськими манатками опинявся у найбезпечнішому бліндажі, ховав голову під рядно, щоб його не знайшла граната, і при цьому мав одне бажання: щоб його пана поранило і він разом з ним потрапив у тил, якнайдалі від фронту.

Він «таємничим» виглядом систематично сіяв паніку.

— Здається, уже збирають телефон, — конфіденційно інформував він підрозділи і був щасливий, коли міг сказати: «Уже зібрали».

Ніхто так радо не відступав, як він. У таку мить він забував, що над головою свистять гранати й шрапнель, і невтомно пробирався зі своїми валізами до штабу, де стояв обоз. Він любив австрійський обоз і дуже радо з ним їздив. У скрутні моменти використовував навіть санітарні двоколки. А якщо йому доводилося шпарити пішки, створював враження найнещаснішої людини. В такому випадку залишав манатки свого пана в траншеях і тягнув тільки своє добро.

А коли часом траплялося, що офіцерові щастило врятуватися втечею від полону, а денщик там залишався, то він нізащо в світі не забував потягти в полон і валізи свого пана. Вони переходили в його власність, і він тримався їх як чорт сухої груші.

Я бачив одного полоненого денщика, який з-під Дубна йшов пішки аж до Дарниці за Київ. Окрім свого ранця і ранця свого офіцера, який уникнув полону, мав ще п’ять ручних валізок різної форми, дві ковдри й подушку. Крім цього, ніс на голові якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього дві валізи.

Ніколи не забуду цієї людини, що зовсім знемагала під тим