Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Швейк виконав наказ, прогаркавши це гостеві на вухо.
Однак упертий гість і не ворухнувся.
— Швейку, — заохочував фельдкурат, — спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.
— Не відступлюся звідсіля, поки не заплатите, — вперто відповіла гідра.
Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:
— У такому випадку, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним, що хочете.
— Ходімте, пане, — сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече, — «хто хоче по пиці, дістане аж тричі».
І він повторив свій маневр швидко й елегантно, а фельдкурат тим часом незворушно вистукував по шибці похоронний марш.
Вечір, присвячений роздумуванням, мав різні фази. Фельдкурат так побожно й гаряче прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:
Гей, як ми марширували,
Всі дівчата заридали...
І бравий вояк Швейк співав разом з ним.
Соборування у військовому лазареті бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець — офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав своїм обов’язком прийняти святі таїнства для вмирущих, бо і його начальник теж прагнув цього. На його думку, було б порушенням субординації відмовитися від них. Побожний майор робив це з хитрощів, думаючи, що молитва уповання може оздоровити хворого. Однак обидва померли саме в ніч перед соборуванням, і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілими обличчями, як усі, хто вмирає від ядухи.
— Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурат, а вони нам усе попсували, — злостився Швейк, коли в канцелярії їм повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують.
І справді, вони їхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнену в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв перехожих, які знімали капелюхи. Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер.
За дрожками бігло кілька хлоп’яток. Один з них причепився ззаду, а його друзі в один голос кричали: «За возом, за возом!»
Швейк піддзвонював їм, а візник періщив батогом позад себе. На Волічковій вулиці якась двірничка, член конгрегації Діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім сплюнула:
— Скачуть з тим Господом Богом, як ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, — і повернулася на своє старе місце.
Дзвоник найбільше бентежив візникову кобилу. Мабуть, він нагадував їй щось із давноминулих років, бо вона все оглядалася назад і час від часу робила спроби затанцювати на бруківці.
Отже, це й була та велика помпа, про яку казав Швейк. Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії полагодити фінансову сторону соборування і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже 150 крон за освячену олію і дорогу.
Потім розгорілася суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:
— Не думайте, пане капітане, що соборування дають задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод за кіньми, то йому також платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягли до соборування. Це коштувало б на п’ятдесят крон дорожче.
У цей час Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки і багнети.
Якийсь молоденький жовнірик з Чесько-Моравської височини, який ще вірив у Господа Бога, прохав про такі речі не говорити і не втягати святого таїнства у дискусію. Треба, мовляв, по-християнськи уповати.
Старий резервіст глянув на жовтодзьоба і сказав:
— Ніде правди діти, гарне упованнячко на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав патякати про Божий мир, який нисходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді і любилися як браття. Ось тепер би глянути на того дурного вола. Щойно вибухнула війна, у всіх костелах одразу ж почали молитися за славу зброї, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, який цією війною керує і диригує. Я вже надивився на похорони з цього лазарету; відірвані ноги і руки возять звідси цілими возами.
— А вояків ховають голими, — вставив інший вояк, — а їхні однострої знову натягають на живих, і так це йде, як у зачарованім колі.
— Доки не переможемо, — докинув Швейк.
— Така «офіцерська люлька» хоче щось виграти, — озвався з кутка капрал. — Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожен зуміє, а от на фронті гинути — охочих чортма.
— Що ж, я теж думаю, це дуже приємно пхатися, аби тебе проштрикнули багнетом, — сказав Швейк. — Воно теж непогано дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї відділені, і це її так здивує, що вона вмре з несподіванки до того, аніж хтось встигне їй все пояснити.
Молоденький жовнірик щиро зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне століття народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бойні. Який сенс у цьому? Інший вояка, за професією вчитель, немов прочитав його думки і зауважив:
— Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Щойно виникне така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена...
— Залиште при собі свої вченості, — урвав його капрал. — Що нам до якоїсь ідіотської плями на сонці? І якби їх там навіть було двадцять, якого дідька я собі за них куплю?
— А ті плями на сонці, що
