Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

не кажіть, таки неабищо, — вставив Швейк. — Одного разу вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях «У Банзетів». Відтоді тільки-но я куди збирався, то завжди наперед шукав у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, — прощавай, моя миленька, — я лишався вдома й чекав, поки те минеться. Коли вулкан Мон-Пелле знищив цілий острів Мартініку, один професор писав у «Народній політиці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та вона, ця «Народна політика», вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони всі там і накрилися.

Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з одною дамою з «Товариства шляхтянок для релігійного виховання солдатів» — старою потворною фурією, яка вже від рання ходила по лазареті і всюди роздавала образочки святих, а поранені й хворі вояки кидали їх у плювальниці.

Під час обходу вона нервувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб вояки щиро каялися у своїх гріхах, стали праведними, бо лише тоді Господь Бог дасть їм по смерті царство небесне.

Вона зблідла, кажучи фельдкуратові, як ця війна, замість ошляхетнювання, робить із солдатів тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язик і казали у вічі, що вона «почвара» і «валаамова ослиця».

— Das ist, wirklich, schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben[112].

Далі почала просторікувати про те, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді вояк хоробро воює за свого монарха, коли вірить у Бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті — бо знає, що його чекає рай.

Базіка висловила ще декілька подібних нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата із своїх рук, але той безцеремонно розпрощався.

— Їдьмо додому, Швейку, — гукнув він у вартівню.

Назад поверталися без жодної помпи.

— Хай удруге з соборуванням їде хто хоче, — сказав фельдкурат. — Тут за кожну душу, яку хотів би ти спасти, ще торгуйся з ними. У них там рахівник на рахівнику сидить і рахівником поганяє. Банда!

Побачивши в руці Швейка пляшечку з освяченою олією, він нахмурився:

— Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені й собі черевики.

— Спробую помастити також і замок, — додав Швейк, — жахливо скрегоче, коли ви вночі повертаєтеся додому.

Отак, не почавшись, закінчилося соборування.

ШВЕЙК ДЕНЩИКОМ У ПОРУЧНИКА ЛУКАША

І

Швейкове щастя тривало недовго. Немилосердна доля розірвала дружні стосунки між ним і фельдкуратом. Якщо фельдкурат аж до цієї події був симпатичною особою, то те, що він зробив тепер, може зняти з нього цю маску.

Фельдкурат продав Швейка надпоручникові Лукашу. Точніше, не продав, а програв його в карти. Так колись продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. У надпоручника Лукаша зійшлася чесна компанійка грати у «двадцять одно».

Фельдкурат програвся вщент і, нарешті, спитав:

— Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом з тим цікава фігура, щось «non plus ultra»[113]. У вас ще ніколи не було такого денщика.

— Можу позичити тобі сто крон, — запропонував надпоручник Лукаш. — Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені своє чудо-диво. Мій слуга прикрий чоловік, постійно зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його — не діє. І потиличниками при кожній зустрічі частую — нічого не допомагає. Марна праця. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.

— Отже, згода, — легкодушно сказав фельдкурат, — або післязавтра сто крон, або Швейк.

Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат прекрасно знав і зовсім не сумнівався у тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.

«Адже ж я міг заломити двісті крон», — злостився він на себе.

Пересідаючи з трамвая на трамвай, що за якусь хвилину мав доставити його додому, фельдкурат відчував докори сумління і напад сентиментальності.

«Дуже негарно з мого боку, — подумав він, дзвонячи до своєї квартири. — Як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?»

— Милий Швейку, — сказав він, увійшовши до кімнати, — сьогодні сталося щось надзвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Ударив я по банку, у мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він усе ж натягнув до двадцяти одного. Скільки разів я потім ставив на туза або на десятку, завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистав я всі гроші.

Він на хвильку замовк.

— А під кінець я програв і вас. Позичив на вас сто крон, а якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручникові Лукашу. Мені дуже прикро...

— Сто крон я ще маю, — сказав Швейк, — можу вам позичити.

— Давайте сюди, — пожвавішав фельдкурат. — Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені справді неохота з вами розставатися.

Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.

— Прийшов віддати тобі борг, — сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, — киньте і мені карту.

— По банку! — вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. — Лише однісіньке очко перебрав! Знову по банку, — сказав він при другому ході, — по банку! Насліпо!

— Двадцять, — заявив банківник.

— Я маю всього лишень дев’ятнадцять, — тихо відізвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із сотні, яку позичав йому Швейк, щоб відкупитися від нового рабства.

Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручника Лукаша.

Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:

— Все марно, Швейку, проти долі не попреш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе, що було в моїй силі, але доля сильніша. Вона кинула вас у пазури надпоручника Лукаша, і прийде хвилина, коли ми змушені будемо розлучитися.

— А в банку багато було? — спокійно запитав Швейк. — Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, хай його дундер свисне, коли