Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

вже й занадто щастить. На Здеразі жив один бляхар Вейвода. Цей любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось, чорт його спокусив, чи що, він і каже: «А що, якби ми заграли у двадцять одно по п’ять крейцарів?» Ну, й почали дутися у це п’ятачкове «двадцять одно». Він банкував. Всі програвали, і нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв і без упину примовляв: «Маленька, погана, до мене». Не можете собі уявити, як на нього доля напосілася. Маленька, погана і хвіст на нього поклала. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, щоб гопнути по ньому. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, до мене». Картярі ставили по п’ятірці і ввесь час програвали. Один сажотрус так розсердився, що пішов додому за грішми, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він удав, що нічого не має, і навмисне каже: «Шістнадцять виграє». А той сажотрус мав заледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятися і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз уже м’яшкурили за шулерську гру, хоч це був найчесніший картяр. А в банк сипалися крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тут і шинкар не витримав. Були в нього гроші, наготовлені для пивовара, він узяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі продув по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо себе, і заявив, що б’є по всьому банку. «Граємо, — каже, — з відкритими картами». Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, це була сімка, але він залишив її собі. Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно. Старий Вейвода витягнув другу сімку і так її залишив.

— Тепер прийде туз або десятка, — зловтішно сказав шинкар. — Голову даю, пане Вейводо, тепер вам амба.

Запала тиша. Вейвода обернув карту — аж це знову сімка. Шинкар зблід, як крейда, — це ж були його останні гроші, — і пішов на кухню, а за хвилину прибіг хлопець, що в нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці. Ми його зняли, воскресили і знову сіли грати. Грошей уже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише примовляв: «Маленька, погана, до мене». І за всяку ціну хотів програти. Але тому, що він мусив відкривати карти і викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебирати.

Всі вже від його щастя обовдуріли і домовилися далі грати під розписку, бо грошей у них уже було чортма. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі і тисячі. Сажотрус був уже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза близько мільйона, двірник із «Столітньої кав’ярні» — 80 тисяч крон, один студент-медик — понад два мільйони. Лише на тарілці, куди складалася частина виграшу для власника приміщення, лежало розписок на клаптиках паперу більше, ніж на 300 тисяч.

Старий Вейвода аж зі шкури ліз, аби тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, йому сповіщали, що і той загріб гроші, бо дістав двадцять одно. Послали за новими картами, але й це не допомогло. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Усі вовком зирили на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, який вклав сюди готівкою всього-на-всього вісім крон. Він відкрито заявив, що такий чоловік, як Вейвода, не повинен би ходити по світі, йому треба було б надавати під зад коліном, викинути і втопити, як щеня. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому на думку спала блискуча ідея.

— Мені треба в туалет, — сказав він сажотрусові. — Пограйте за мене, пане майстер. — І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці за поліцією. Знайшов патруль та й каже: в тому й тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повертатися туди, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, йому повідомили, що за цей час студент-медик профітькав понад два мільйони, а двірник понад три. На тарілці вже зібралося 500 тисяч крон розписками.

За хвилину туди влетіла поліція. Бруківник вигукнув: «Рятуйся, хто може!» Але було вже пізно. Конфіскували банк і всіх повели до поліції. Вугляр із Здераза почав пручатися, і його довелося везти в поліцейській таратайці. В банку самими розписками було понад півмільярда, а готівкою понад тисячу п’ятсот крон. «Таке мені ще на зуби не потрапляло, — сказав інспектор поліції, коли побачив ці карколомні суми. — Куди до них Монте-Карло!» Всіх, крім старого Вейводи, залишили в поліції аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообіцявши одну третину законної нагороди із сконфіскованого банку — десь близько 160 мільйонів. Але він до ранку поїхав дахом, а вранці ходив по Празі і замовляв вогнетривкі сейфи цілими дюжинами. Оце так пощастило в картах!

Потім Швейк пішов варити ґроґ, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося доволокти його до ліжка, просльозився і захлипав:

— Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу глянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, плюндруй. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке?

І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом:

— Я безхарактерна падлюка, — і впав у сон, як сокира в воду.

На другий день фельдкурат, уникаючи Швейкових очей, як пішов уранці, то повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.

— Покажіть йому, Швейку, — сказав він, знову уникаючи погляду Швейка, — де що лежить, щоб усе знав, і навчіть його, як варити ґроґ. А вранці зголосіться до надпоручника Лукаша.

Швейк зі своїм наступником чудесно провели ніч за приготуванням ґроґу. На ранок огрядний піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:

«Гей, біля Ходова, там