Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Отже, ви... — затинаючись, обізвався гість.

— Так, отже, я... — відповів фельдкурат.

Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

— Пане, це шахрайство, — сказав він підводячись.

— Заспокойтеся, шановний пане.

— Це шахрайство, — вперто вигукнув гість, — ви зловживаєте моїм довір’ям.

— Пане, — сказав фельдкурат, — вам для здоров’я треба змінити повітря. Тут надто задушно. Швейку, — гукнув він до кухні, — цей пан бажає вийти на свіже повітря.

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, — відізвався Швейк з кухні, — я цим паном уже раз відчиняв двері.

— Повторити! — пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.

— Дуже добре, пане фельдкурат, — сказав Швейк, повернувшись з коридору, — що ми з ним упоралися раніш, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати із Святого Письма, а коли кого лупцював биківцем, завжди примовляв:

«Хто шкодує різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, щоб знав, як битися в моєму ресторані».

— Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, яка не шанує священика, — засміявся фельдкурат. — Святий Іоан Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Посмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш-бордо, а потім віддамося побожним роздумуванням, бо, як читаємо у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».

На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, уже двічі викинутий з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось подзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:

— Він знову тут, пане фельдкурат. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.

— Погано робите, Швейку, — сказав фельдкурат. — Гість у хату — Бог у хату. В давні часи на банкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.

— Сідайте, — чемно попросив його фельдкурат. — Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєшня з шинкою. Ох же й любо банкетувати, коли люди позичають гроші!

— По-моєму, я тут не для смішок, — проговорив похмурий добродій, — я тут сьогодні уже втретє. Сподіваюся, тепер усе виясниться.

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, — зауважив Швейк, — що це найсправжнісінька гідра, достеменно, як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур, і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.

Наполегливий відвідувач, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:

— Я хочу все з’ясувати і домагаюся, щоб мене вислухали.

— Це вам дозволяється, — сказав фельдкурат, — говоріть, шановний пане, говоріть довго, скільки схочете, а ми тим часом будемо продовжувати наш банкет. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!

— Як вам відомо, — сказав упертюх, — зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і коли б не було війни, я не наполягав би, щоб ви заплатили. Але я вже сильно обпікся.

Він витяг з кишені записну книжечку і вів далі:

— У мене все записано. Поручник Яната був винен мені 700 крон, але мав нахабство загинути на Дріні. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже 2000 крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку ж саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою Руською. Поручник Махек — в сербському полоні, не повернув мені 1500 крон. У мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем загине в Карпатах, другий попреться в полон, третій втопиться в Сербії, а четвертий помре в угорському лазареті. От тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Але ось дивіться.

Він підсунув фельдкуратові під ніс свою записну книжечку.

— Бачите: фельдкурат Матіаш помер в ізоляційній лікарні в Брні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви. Не повернув мені 1800 крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому була потрібна, як мертвому кадило.

— Це був його обов’язок, милий пане, — сказав фельдкурат. — Я завтра теж іду соборувати.

— І теж до холерного бараку, — докинув Швейк. — Можете піти з нами, й побачите, що значить жертвувати собою.

— Пане фельдкурате, — сказав упертюх, — вірте, що я в жахливому становищі. Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?

— Коли вас призвуть до армії і ви підете на фронт, — знову зауважив Швейк, — ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.

— Пане, це серйозна справа, — сказала гідра до фельдкурата. — Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх, нарешті, скінчити.

— Дозвольте, пане фельдкурат, — відізвався Швейк. — Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатися у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як належить порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Крім того, я не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.

— Швейку, мені вже від нього нудно, — сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, — я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам втручатися до нашої розмови, хоч вам уже