Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Випийте рештки церковного вина у пляшці і вважайте себе знову сином святої церкви.
РЕЛІГІЙНИЙ ДИСПУТ
Швейк, бувало, цілими днями не бачив пастиря військових душ. Фельдкурат ділив свій час між виконанням своїх духовних обов’язків та гульнею і приходив додому дуже рідко, зазвичай брудний, невмитий, мов котяра після прогулянок по дахах у пору залицянь.
Повернувшись додому, коли він ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв зі Швейком про вищі цілі, про духовний запал і радість мислення.
Інколи намагався говорити віршами, цитував Гайне.
Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову месу в саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього законовчителя, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колегу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляги, яку Швейк завжди носив з собою на такі релігійні церемонії.
— Це доброї марки, — припрошував фельдкурат Отто Кац. — Хильніть та йдіть додому. Я вже сам усе полагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.
Побожний фельдкурат, осудливо похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче провів свою роль.
Цього разу він перетворив на господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було: «і так далі» або «напевно».
«Ви, вояки, сьогодні поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до Бога і так далі. Напевно. Ви не знаєте, що з вами трапиться, напевно. І так далі».
І постійно від вівтаря лунало: «і так далі», «напевно», напереміну з Богом і всіма святими.
В запалі і красномовному розгоні фельдкурат називав і князя Євгенія Савойського святим, який охоронятиме саперів, коли вони ставитимуть мости через ріки.
Проте польова меса обійшлася без будь-яких обурливих інцидентів, приємно і весело.
По дорозі додому фельдкурата і Швейка не хотіли пускати із складаним польовим вівтарем у трамвай.
— Ти тут не той-во. Ще одне слово, і я тебе так трісну цим святим по голові, що тільки хлявкнеш, — кинув Швейк кондукторові.
Коли вони, нарешті, добралися додому, виявилося, що по дорозі загубили дароносицю.
— Подумаєш, яка втрата! — сказав Швейк. — Перші християни відправляли службу і без дароносиці. Коли ми об’явимо про втрату, то той чесний, що знайде її і віддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були гроші, то, можливо, і не знайшовся б цей чесний, хоч бувають і такі люди. У нас в Будейовицях у полку був один вояк, такий несусвітний дурень. Якось він знайшов на вулиці шістсот крон, віддав їх у поліцію, і в газетах про нього писали як про чесну людину, а він з цього тільки сорому наївся. Ніхто з ним не хотів розмовляти, кожний цвіркав йому в очі: «Мугиряко, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смерті, якщо ти маєш бодай трохи честі в собі». Була в нього дівчина, так і та з ним порвала. А коли він приїхав додому у відпустку, то друзі через ту історію викинули його під час танців з корчми; хлопець почав сохнути, замислюватись і, врешті-решт, кинувся під потяг. А ще жив колись у нас на вулиці один кравець. Він знайшов золотий перстень. Люди застерігали, щоб не віддавав його в поліцію, але він, упертий, не послухав. Прийняли його надзвичайно чемно, вже хтось об’явив про втрату золотого персня з діамантом, але потім глянули на камінь та й кажуть: «Чоловіче, та це ж скло, а не діамант. Скільки вам дали за той діамант? Таких «чесних» ми знаємо». Нарешті, виявилося, що хтось інший загубив золотий перстень з фальшивим діамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець усе ж відсидів три дні. Схвилювавшись, він, бачте, образив поліцая. Але законну нагороду десять процентів — тобто 1 крону 20 гелерів — він усе-таки дістав, бо та негідь коштувала 12 крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панкові в обличчя, а той подав на нього в суд за образу честі, і кравцеві припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось і чемно віддав, той заслуговує на двадцять п’ять парених різок. Треба вибити, щоб аж посинів, прилюдно відшмагати, щоб люди собі це закарбували і відповідно до цього поводились», — казав він потім. Думаю, що нашу дароносицю назад ніхто не принесе, хоч на зворотному боці і є полкова позначка, бо з військовими речами ніхто не хоче мати справи. Вчора в кав’ярні «Під золотим віночком» я розмовляв з одним із провінції, йому вже п’ятдесят шість років. Він розповідав, що ходив питати в окружне управління до Нової Паки, з якого дива у нього реквізували бричку. По дорозі додому, коли його викинули з окружного управління, він побачив військовий обоз, який саме прибув і стояв на майдані на плаці. Якийсь молодик — він віз консерви для армії — попросив його хвильку постояти біля коней, та як пішов, то вже більше й не повернувся. Коли ж обоз рушив, то дядько з провінції теж мусив їхати з ними і дістався аж до Угорщини, де він у якомусь місті теж попросив когось постояти біля воза і лише таким чином врятувався, бо інакше були б його потягли аж до Сербії. Повернувся він до рідного краю приголомшений і більше вже не хоче мати нічого спільного з військовими речами.
Увечері до них у гості прийшов побожний фельдкурат, той самий, що збирався вранці також відправляти польову службу саперам. Це була фанатична людина. Він прагнув кожного навернути до Бога. Коли був ще законовчителем у школі, розвивав у дітей релігійне почуття потиличниками, і в різних газетах час від часу з’являлися статейки: «Жорстокий законовчитель» або «Законовчитель та його потиличники». Він був переконаний, що дитина найкраще засвоїть катехизис за допомогою системи різок.
Гість трохи налягав на одну ногу, — наслідок відвідань батьком одного школяра, якого законовчитель віддубасив по голові, бо школяр висловлював певні сумніви щодо Божої трійці і дістав за це три потиличники: один — за Бога-Отця, другий — за Бога-Сина, а третій — за Святого Духа.
Сьогодні він прийшов, щоб спрямувати свого колегу Каца на праведну путь і настановити його на добрий розум. Почав він такими словами:
— Дивуюся, що у вас не висить розп’яття. Де ви молитесь і де ваш молитовник?
