Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Образок навпроти мав зображати Святу Трійцю. Щодо голубки, то загалом художник її не дуже спотворив. Він намалював якогось птаха, а той так само міг правити за голубку, як і за курку з породи білих віандоток.
Зате Бог-отець скидався на розбишаку з дикого Заходу. Таких демонструють глядачам у захоплюючому кримінально-пригодницькому фільмі.
У той же час Син Божий був веселий молодик з опасистим животиком, прикритим чимось на зразок трусиків. Узагалі Бог-син скидався на спортсмена: хрест він тримав у руці так елегантно, немовби це була тенісна ракетка.
Здалеку, однак, уся картина зливалася і створювала ілюзію, немовби поїзд прибував на станцію.
Що було намальовано на третьому образку, не піддавалося розгадці. Вояки завжди сперечалися, коли намагалися розв’язати цей ребус. Дехто навіть впізнав на образку свою землячку з Присазавського краю. Але під цим був напис: «Heilige Maria, Mutter Gottes, erbarme unser»[104].
Швейк нарешті поклав польовий вівтар у колясу, а сам сів біля візника на козли. Фельдкурат зручніше вмостився, поклавши ноги на Святу Трійцю.
Швейк вів розмову з візником про війну.
Візник виявився бунтарем: робив різні зауваження щодо непереможності австрійської зброї, як наприклад: «Так, так. І намолотили ж вам у Сербії», тощо. Коли вони переїздили митну лінію, Швейк на запитання сторожа, що везуть, відповів:
— Святу Трійцю і Діву Марію з фельдкуратом.
Тим часом на плацу їх нетерпляче чекали маршові сотні. І чекали довго, бо фельдкуратові треба було їхати ще за спортивною чашею до поручника Вітінґера, а потім за дароносицею, ковчегом та іншими потрібними для відправи речами, зокрема й за пляшкою церковного вина аж до бржевновського монастиря. Відправляти польову месу, як це видно зі всього, не так то вже й просто.
— Ми крутимо, як можемо, — сказав Швейк візникові.
І це була правда, бо коли вони приїхали на учбовий плац і підійшли до підвищення з дерев’яною перегородкою і столом, на якому треба було поставити польовий вівтар, виявилося, що фельдкурат забув про прислужника.
Прислужував йому завжди один піхотинець з полку, але той перевівся у зв’язківці і поїхав на фронт.
— Дрібниця, пане фельдкурат, — сказав Швейк. — Я теж можу зробити цю роботу.
— А ви вмієте прислужувати?
— Я ніколи цього не робив, — відповів Швейк, — але спробувати все можна. Тепер війна, а в час війни робляться речі, які вам раніше і не снилися. Вже якось приліплю оте дурненьке «et cum spiritu tuo»[105] до вашого «dominus vobiscum»[106], уже якось утну. А потім, думаю, воно не дуже-то й важко ходити навколо вас, як кицька навколо гарячої каші, мити вам руки і наливати з коновок вино...
— Добре, — сказав фельдкурат, — але води мені в чашу не наливайте; краще вже зараз налийте і до тої другої коновки вино. А зрештою, я завжди зможу підказати, коли вам іти справа, а коли зліва. Якщо свисну потихеньку один раз — значить справа, а як двічі — то зліва. З требником теж не дуже носіться. Зрештою, це сама потіха. Не боїтеся?
— Я нічого не боюся, пане фельдкурат, навіть прислужування.
Фельдкурат мав рацію, коли сказав: «Зрештою, це сама потіха».
Все якось обійшлося. Промова фельдкурата була зовсім коротка.
— Вояки! Перед від’їздом на поле бою ми зійшлися сюди, щоб звернути своє серце до Бога, аби Отець небесний послав нам перемогу і зберіг нас у повному здоров’ї. Не буду вас довго затримувати і бажаю вам усього найкращого.
— Ruht![107] — крикнув старий полковник на лівому крилі.
Польову відправу тому називають польовою, що вона підлягає тим самим законам, що й військова тактика в полі. У добу тридцятилітньої війни, під час тривалих маневрів і польові меси тривали надзвичайно довго.
За сучасної тактики, коли пересування військ відбувається швидко і рішуче, польова відправа теж мусить бути і короткою, і рішучою. Ця відправа тривала рівно десять хвилин, і ті, що були ближче, дуже дивувалися, чому під час служби фельдкурат підсвистує.
Швейк миттю реагував на сигнали. Він мотався то з правого боку від вівтаря, то знову стояв зліва і лише повторював: «Et cum spiritu tuo».
Все це нагадувало індіанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеєю сливових дерев на задньому плані і солдатськими вбиральнями, пахощі яких заступали містичний запах кадила готичних храмів.
Усі розважалися з великою приємністю. Офіцери навколо полковника розповідали один одному анекдоти. Так що все було в повному порядку. То тут, то там поміж вояками чулося: «Дай затягнутися». І як жертовний дим, спливали від вояцьких шеренг до неба сині хмаринки тютюнового диму. Закурили навіть старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.
Нарешті пролунало: «Zum Gebet!»[108], завихорило пилюкою, і сірий чотирикутник мундирів преклонив свої коліна перед спортивною чашею поручника Вітінґера, яку той виграв у змаганнях з бігу на дистанції Відень — Медлінґ.
Чаша була повна, і кожна маніпуляція фельдкурата з чашею супроводжувалася словами, що котилися вояцькими шеренгами: «Ото хильнув!»
Цю процедуру фельдкурат повторив двічі; потім ще раз пролунало «На молитву!», і військовий оркестр для пожвавлення настрою заграв «Боже, будь нам покровитель»; після цього команда «Шикуйсь!» і «Кроком руш!»
— Заберіть ці манатки, — сказав фельдкурат Швейкові, вказуючи на польовий вівтар, — бо ж треба порозвозити, що в кого брали.
Вони поїхали тим самим фіакром і чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.
Відіславши нещасного візника в комендатуру, мовляв, там йому заплатять за тривалу їзду, вони повернулися додому, і тут Швейк звернувся до фельдкурата:
— Дозвольте запитати, пане фельдкурат, чи повинен прислужник бути того ж самого віросповідання, як і той, кому він прислужує?
— Звичайно, — відповів фельдкурат. — В іншому випадку відправа втратила б значення.
— Тоді, пане фельдкурат, сталася велика помилка, — сказав Швейк. — Я не належу ні до якої церкви, я безконфесійний. Так уже мені в житті не таланить.
Фельдкурат глянув на Швейка, з хвилину помовчав, потім поплескав його по плечу
