Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Коли вони приїхали, його дуже важко було забрати з карети.
— Ми ще не приїхали, — репетував він. — Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! — Його буквально витягли з карети, як вареного слимака з мушлі. На мить здавалося, що його розірвуть, бо він вчепився ногами за сидіння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.
— Ви мене розірвете, панове!
Потім його проволокли нагору сходами у квартиру і кинули, як мішок, на отоманку. Тут він заявив, що не буде платити за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це була карета.
Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.
— Ви мене хочете обшахрати, — заявив він, значливо підморгуючи Швейкові і візникові. — Ми ж ішли пішки.
Потім у нападі великодушності кинув гаманець візникові:
— Бери все! Ich kann bezahlen![98] Я не трушуся над крейцаром.
Справедливіше було б сказати, що він не труситься над 36
крейцарами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав його, згадуючи при цьому слово «мордобій».
— Як хочеш, можеш ударити, — відповідав фельдкурат, — ти гадаєш, я не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.
У фельдкуратовій камізельці візник знайшов п’ятірку і пішов, проклинаючи свою долю і фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.
Фельдкурат засинав дуже повільно, в голові в нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і засмажити собі рибки.
Потім пообіцяв одружити Швейка зі своєю сестрою, хоч її у нього й не було. А ще потім зажадав, щоб його віднесли на ліжко, і нарешті заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину — істоту, рівноцінну свині.
III
Увійшовши вранці до кімнати фельдкурата, Швейк побачив його на отоманці. Той лежав і напружено міркував, хто б це міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної отоманки.
— Голошу слухняно, пане фельдкурат, — сказав Швейк, — це ви вночі...
І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. Фельдкуратові аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.
— Не можу пригадати, — сказав він, — як я попав з ліжка сюди на отоманку.
— А ви на ліжку й не були, вас одразу ж по приїзді поклали на отоманку. Далі відтягти вже не змогли.
— А що я викомарював? І взагалі, я викомарював щось? Хіба, боронь Боже, я був п’яний?
— Як ніч,— відповів Швейк, — до нестями, пане фельдкурат.
Був у вас маленький перепій, білочка. Думаю, вам стане краще, коли переодягнетеся і вмиєтесь.
— Я почуваюся так, наче мене хто змолотив, — поскаржився фельдкурат. — До того ж, пити хочеться. Я не бився, бува, з кимось учора?
— До цього не дійшло, пане фельдкурат. А сьогоднішня спрага — це наслідок учорашньої. З цього людина не так швидко викараскується. Я знав одного столяра, то він уперше впився під Новий 1910 рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почувався, що змушений був купити собі оселедця і знову напитися, і так робить тепер щодня протягом чотирьох років. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Де вже така карусель, як казав один фельдфебель з 91-го полку.
З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздумування, викликані депресією. Якби в цю хвилину хтось його почув, то подумав би, що слухає лекцію д-ра Олександра Батєка[99] на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей», або що читає його книгу «Сто етичних іскор».
Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.
— Якби я ото, — міркував він, — пив якісь благородні напої, як, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора дудлив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити? Вона ж гидотна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство та й п’ють його, як воду. Адже ялівцівка не смачна, не має жодного кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, яку я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії. Погляньте лишень, як мені відригується. Горілка — це отрута, — констатував він. — Вона повинна бути чиста, справжня, і в жодному разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром — рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, — він зітхнув, — вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.
Фельдкурат почав вивертати переділки в гаманці.
— У мене є всього-на-всього 36 крейцарів. А що, якби продати цю отоманку, — міркував він, — як ви гадаєте? Чи знайдеться купець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив, або що хтось її в нас украв. Ні, отоманку я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля — позичити мені сто крон. Він передучора виграв у карти. Якщо вам там не пощастить, — підете у Вршовіци, в казарми до поручника Маллєра. Як і там не роздобудете, — підете на Градчани[100] до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічого не дістанете, закладемо фортеп’яно. Хай буде що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть — не відступайтеся. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Видумуйте, що хочете, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, і купіть дві пляшки.
Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя змушували вірити всьому, що він казав.
Швейк визнав доцільним і капітанові Шнаблю, і капітанові Фішеру, і поручникові Маллеру не говорити про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкуратові, мовляв, необхідно платити аліменти.
Гроші він одержав усюди.
Коли Швейк з честю повернувся зі свого походу і показав 300 крон, фельдкурат, який тим часом
