Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Виходячи зі свого дому, де його так негостинно зустріли, Швейк попросив:

— У пральні, пані Кейржова, є кілька моїх комірців і маніжок, викупіть їх, аби я мав у що одягтися, коли повернуся з військової служби. Дивіться також, щоб у шафі в моєму одязі не завелася міль. А тих панянок, які сплять на моєму ліжку, вітайте від мене.

Потім Швейк заглянув у кнайпу «Під келихом». Побачивши його, пані Палівцова відмовилася наточити йому пива, бо він, мабуть, чкурнув з війська.

— Мій чоловік, — почала вона ялозити стару історію, — такий вже був обережний, що й на холодне дмухав, а тим часом сидить бідолаха замкнений ні за цапову душу. А такі ось люди, що втекли з війська, розгулюють по світі. Уже вас тут минулого тижня знову шукали. Ми обережніші, ніж ви, — закінчила вона свою розмову, — а таки встряли в біду. Не кожен має таке щастя, як ви.

Цю розмову чув один старий пан, слюсар із Сміхова. Він підійшов до Швейка і сказав:

— Будь ласка, пане, зачекайте мене на подвір’ї, мені треба з вами поговорити.

На вулиці він розговорився зі Швейком, якого, зі слів шинкарки Палівцевої, також вважав за дезертира.

Старий признався, що в нього є син, який теж утік із війська і тепер живе в бабусі в Ясенній біля Йозефова.

Незважаючи на запевнення Швейка, що він зовсім не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку.

— Це вам про всяк випадок, — сказав він і потяг Швейка з собою до винарні на розі, — я вас розумію, і вам нема чого боятися.

Швейк повернувся додому пізно вночі. Фельдкурата ще не було, він прийшов аж під ранок, збудив Швейка і сказав:

— Завтра їдемо правити польову месу. Зваріть чорну каву з ромом... Або краще зваріть ґроґ.

ШВЕЙК З ФЕЛЬДКУРАТОМ ЇДУТЬ ПРАВИТИ ПОЛЬОВУ МЕСУ

І

Підготовка до спровадження людей на той світ відбувалася завжди з ім’ям Бога або якоїсь іншої вищої істоти, яку створила людська фантазія.

Старі фінікіяни, перш ніж перерізати горло якомусь полоненому, відправляли такі ж самі урочисті служби Божі, як і кілька тисяч років пізніше нові покоління перед походом на війну, щоб вогнем і мечем винищувати своїх ворогів.

Людожери гвінейських і полінезійських островів перед тим, як урочисто зжерти своїх полонених або людей нікчемних, як-то: місіонерів, мандрівників, агентів різних торговельних фірм чи просто цікавих, — приносять жертви своїм богам і виконують при цьому найрізноманітніші релігійні обряди. Через те, що в їхні землі ще не проникла культура риз, вони прикрашають стегна просто гірляндами із строкатого пір’я лісового птаства.

Свята інквізиція перед спаленням своїх жертв відправляла щонайурочистіші богослужіння: велику месу зі співами.

При стратах злочинців засудженого завжди турбують своєю присутністю священики.

У Пруссії пастор водив нещасного під сокиру, в Австрії католицький священик — на шибеницю, у Франції — під гільйотину, в Америці — на електричний стілець, в Іспанії — на крісло, де засудженого душили дотепно придуманим апаратом. В Росії бородатий піп водив революціонера на смерть і т. ін.

Всюди при цьому служителі церкви маніпулювали святим розп’яттям, немовби хотіли цим сказати: «Тобі тільки відсічуть голову, або повісять, задушать, чи пропустять через тебе п’ятнадцять тисяч вольт, але згадай, скільки ось Цей мусив витерпіти».

Велика бійня — світова війна — теж не обійшлася без благословення священиків. Фельдкурати усіх армій молилися і відправляли меси за перемогу того табору, чий хліб їли.

При стратах збунтованих солдатів виринав священик. При стратах чеських легіонерів теж можна було бачити священиків.

Нічого не змінилося від того часу, коли розбійник Войтех[103], якого нарекли «святим», з мечем в одній руці і з хрестом у другій, брав участь у різанині і винищуванні прибалтійських слов’ян.

В усій Європі люди йшли, як худоба на бойню, куди їх вели не тільки різники-цісарі, королі, президенти та інші можновладці й полководці, а й священики всіх релігій, які благословляли їх і примушували давати фальшиву присягу «на землі, в повітрі, на морі» і т. д.

Служба Божа правилася двічі. Вперше, коли частина від’їжджала на фронт, а вдруге — вже на передовій перед кривавою різнею і смертовбивством.

Пам’ятаю, одного разу під час польової служби на позиціях ворожий літак кинув бомбу прямісінько на польовий вівтар і від нашого фельдкурата залишилося тільки криваве лахміття.

Потім про нього писали як про мученика, а в той час наші літаки готували подібну славу фельдкуратам по той бік фронту.

Ми мали з цього велику зловтіху, і на тимчасовому хресті, поставленому там, де поховали рештки фельдкурата, тієї ж ночі з’явилася така епітафія:

Те, що впаде на нас, те вже й на тебе впало,

Ти ж небо покохав і лоно Авраама,

То й небо смерть тобі згори послало,

Де ти співав, лишилась тільки пляма.

II

Швейк зварив чудесний ґроґ, куди кращий від ґроґу старих моряків. Такий ґроґ смакував би навіть піратові XVIII століття.

Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небі.

— Де ви навчилися варити такий чудовий напій? — спитав він.

— У Бремені від одного гульвіси-моряка, коли я свого часу мандрував по світу, — відповів Швейк. — Він казав, що ґроґ мусить бути такий міцний, аби той, хто впаде в море, міг перепливти увесь Ламанш.

— Хильнувши цього ґроґу, Швейку, ми добряче відправимо службу Божу, — філософствував фельдкурат. — Думаю, перш за все годилося б сказати кілька слів на прощання. Польова меса це не така забава, як відправа в гарнізонній тюрмі або проповідь до тих негідників. У цьому випадку треба справді весь розум у кулаці тримати. Польовий вівтар у нас є. Складаний, мініатюрний. Господи Боже, Швейку, — раптом вхопився він за голову, — ну й барани ж ми обидва. Знаєте, де я сховав цей складаний польовий вівтар? В отоманку. А ми ж її продали!

— Ну, це дійсно нещастя, пане фельдкурат, — сказав Швейк. — Правда, цього гендляра старими меблями я знаю, але передучора я зустрів його жінку: він сидить за якусь крадену шафу, а наша отоманка в одного вчителя у Вршовицях. Біда буде з цим польовим вівтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо ґроґ і підемо на