Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Справді, нам тільки його й бракує, — меланхолійно сказав фельдкурат, — бо все інше на плацу вже приготовано. Теслярі вже зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що поробиш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах.

Він замислився.

— Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручника Вітінґера з 75-го полку. Він свого часу брав участь від клубу «Спортфаворит» у змаганні з бігу і виграв цей кубок. Добрий був бігун. Біг, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів — Відень — Медлінґ — за 1 годину 48 хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту отоманку?

Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.

— Ну, годі. Ходімо вже шукати той вівтарисько, — вигукнув Швейк. — Уже ранок. Мені ще треба одягти мундир і випити скляночку ґроґу.

Нарешті вони вибралися. По дорозі до жінки торгівця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей в «боже благословення», і коли далі так піде, то він викупить фортеп’яно з ломбарду.

Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.

Від заспаної жінки торгівця старими меблями вони довідалися адресу нового власника отоманки, вчителя із Вршовіц. Фельдкурат поводився надзвичайно ґалантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її по підборіддю.

До Вршовіц вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що мусить прогулятися по свіжому повітрі, аби голова трохи відпочила.

У Вршовіцах на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в отоманці польовий вівтар, старий вирішив, що це якийсь знак Божий, і подарував його місцевому вршовіцькому костелові, залишивши за собою право зробити на другому боці вівтаря напис: «Даровано на честь і хвалу Божу п. Коляржіком, учителем-пенсіонером літа Божого 1914». Заскочений у самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів виявилося, що свою знахідку він сприйняв як чудо і провидіння Боже. Коли, мовляв, він купив цю отоманку, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: «Поглянь, що є в ящику отоманки». Уві сні з’явився до нього якийсь янгол і наказав: «Відчини ящик в отоманці!» Вчитель послухав.

А коли побачив там мініатюрний складаний вівтар із заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед отоманкою, довго і гаряче молився, восхваляючи Бога, бо сприйняв це як веління з неба і вирішив прикрасити знахідкою костел у Вршовіцах.

— Це нас не дуже цікавить, — сказав фельдкурат, — річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.

— Через таке чудо, — додав Швейк, — ви ще можете влипнути в халепу із поліцією. Ви, добродію, купили отоманку, а не вівтар, який належить державі. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Нічого було вам вірити янголам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір-злодюга колись вкрав її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка не забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші знак Божий і замість того, щоб переплавити її, пішов з нею до парафіяльного священика, мовляв, хотів би її подарувати костелові. Пан-отець вирішив, що це в злодієві заговорило сумління, послав за старостою, староста — за жандармами, і його безневинно засудили за святотатську крадіжку, бо він безнастанно плів щось про чудо. Він також хотів урятуватися і розповідав про якогось янгола, вплутавши до цього ще й Діву Марію, отож і дістав десять років. Ви найкраще зробите, коли підете з нами до місцевого священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий вівтар — це вам не кицька або шкарпетка, які можна дарувати кому заманеться.

Старий добродій, вдягаючись, тремтів усім тілом і дзвонив зубами.

— Я, насправді, не мав на думці нічого злого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з Божої волі допомогти прикрасити наш бідний храм господній у Вршовіцах.

— Авжеж, за рахунок військового майна, — твердо і грубо сказав Швейк. — Спасибі за таке Боже провидіння. Якийсь Півонька з Хотєборжа теж вирішив, що це Боже провидіння, коли одного разу йому під руку навернувся недоуздок з чужою коровою.

Сердешний старий від таких балачок зовсім спантеличився і перестав виправдовуватися, намагаючись якнайшвидше вдягнутись і полагодити цю справу.

Вршовіцький священик ще спав, і коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що має йти зі святими дарами до хворого.

— Могли б уже дати спокій з цим останнім єлеєпомазанням, — бурчав він, неохоче одягаючись, — отак приспічить людям умирати саме тоді, коли ти найкраще спиш. А потім ще сварися з ними за гроші.

Отож у передпокої зустрілися: представник Господа Бога серед вршовіцьких цивільних католиків — з одного боку, і представник Божий на землі при військовій службі — з другого. А взагалі це була суперечка між цивільним і військовим.

Якщо священик запевняв, що польовому вівтарю нічого було робити в отоманці, то фельдкурат говорив, що коли вже на те пішло, то польовому вівтарю тим паче нічого було мандрувати з отоманки до ризниці костелу, куди ходять лише цивільні. Швейк робив при цьому різні зауваження — мовляв, дуже легко збагачувати бідний костел за рахунок військового майна. Слово «бідний» сказав немовби у лапках.

Врешті вони пішли до ризниці, і священик видав польовий вівтар під таку розписку:

«Мною одержано польовий вівтар, який випадково опинився у вршовіцькому храмі.

Фельдкурат Отто Кац».

Горезвісний польовий вівтар був придбаний в однієї єврейської фірми Моріц Мадер у Відні, яка виробляла всілякі предмети, потрібні при богослужіннях, і речі релігійного вжитку — такі як вервиці і образочки святих.

Вівтар складався з трьох частин з дуже вже фальшивою позолотою, як і вся слава святої церкви.

Було просто неможливо, не фантазуючи, розібратися, що саме являють собою образи, намальовані на тих трьох частинах. Одно певне, цим вівтарем могли б так само успішно користуватися і якісь язичники на Замбезі, і шамани у бурятів та монголів.

Розмальований крикливими барвами, вівтар здалека мав вигляд кольорової таблиці, призначеної для виявлення дальтонізму в залізничників.

Впадала в очі лише одна фігура: якась гола людина із ореолом і зеленкуватим тілом,