Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Коли з наказу Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість сигарети розпалювати мундштук.
— Не горить, — промовив він розпачливо, вичиркавши коробочку сірників. — Це ви на них дмухаєте.
Але зараз же з’їхав на інше і засміявся:
— Ну й комедія! Ми в трамваї самі. Авжеж, друзяко? — Тут він почав нишпорити по кишенях.
— Я загубив квиток, — вигукнув він. — Зупиніть! Цей квиток треба знайти!
Та врешті безнадійно махнув рукою.
— Хай ідуть... — І почав мурмотіти: — У більшості випадків... так, у порядку... У всіх випадках... Ви помиляєтеся... Другий поверх? Це відмовка... Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані... Платити... брав чорну каву...
Уже в напівсні посварився з якимсь уявлюваним ворогом, який буцімто заперечує його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім карета здалася йому поїздом, і, вихилившись з вікна, він загукав на всю вулицю по-чеськи і по-німецьки:
— Німбурґ, пересадка!
Швейк притяг його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різні звірячі голоси. Найдовше він імітував півня, і його «кукуріку» переможно лунало з карети.
Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких минала карета. Пізніше він викинув через вікно носовичка і заволав, щоб карета зупинилася, бо він, мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:
— В Будейовицях був один барабанник. Оженився, а за рік помер, — і зненацька зареготав. — Смішний анекдот? Еге ж?
Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безоглядно строго. За найменшої спроби фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти з карети або зламати сидіння, Швейк раз у раз бехкав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це надзвичайно байдуже. Лиш один раз він зробив спробу збунтуватися і вискочити з карети, заявивши, що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будейовиць вони їдуть до Подмоклі. Швейк моментально і повністю ліквідував бунт і змусив фельдкурата повернутися до попереднього положення на сидінні, пильнуючи, щоб він не заснув. Найделікатніші слова, яких він ужив при цьому, були: «Не спи, здохлятино!» На фельдкурата раптом найшов напад меланхолії: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.
— Я, люди добрі, самотній на цьому світі, — кричав він з карети. — Приголубте мене!
— Не роби мені сорому, — картав його Швейк. — Перестань, а то всі побачать, що ти вмазаний.
— Я нічого не пив, друже, — відповів фельдкурат. — Я цілком тверезий.
Нараз він підвівся й козирнув:
— Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen[95]. Я порося, — торочив разів з десять поспіль зі щирим розпачем.
І, звертаючись до Швейка, заскиглив:
— Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете?
Врешті сів і замурмотів:
— Навколо місяця робляться кола. Ви, пане капітане, вірите в безсмертя душі? А кінь може попасти на небо?
Далі почав голосно сміятися, але за хвилину посмутнів і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:
— Пробачте, пане, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії.
Хвилину він розважався тим, що почав декламувати латинські вірші:
— Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo[96].
— Далі ніяк не втну, — признався фельдкурат. — Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу зарити носом, — заявив він рішучим тоном. — Пане, — заблагав він далі, — дорогий друже, вріжте мені запотиличник.
— Один чи декілька? — запитав Швейк.
— Два.
— Нате...
Фельдкурат уголос рахував одержані потиличники і при цьому радісно посміхався:
— Це дуже добре впливає на шлунок — поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по морді.
— Сердечно дякую, — вигукнув він, коли Швейк поспішив виконати і це його прохання, — я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.
Він висловлював найрізноманітніші бажання. Хотів, щоб Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обстриг нігті і вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її у Влтаву.
— Мені б дуже личили зірки навколо голови, — захоплювався він. — Потрібно було б так із десяток.
Потім заговорив про верхогони, швидко перейшов на балет, та на ньому він теж недовго затримався.
— Ви танцюєте чардаш? — запитав він Швейка. — Вмієте «Танець ведмедя», — ось так... — Він хотів підстрибнути і впав на Швейка. Той відбоксував його як слід і поклав на сидіння.
— Мені чогось хочется, — кричав фельдкурат, — але не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? — Він безнадійно похнюпився, потім серйозно сказав: — А що мені до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немає діла. Я вас не знаю! Як ви смієте дивитися на мене? Вмієте фехтувати?
На хвилину він став войовничий і зробив спробу скинути Швейка з сидіння.
Потім, коли Швейк його заспокоїв, безцеремонно давши відчути свою фізичну перевагу, фельдкурат запитав:
— Сьогодні понеділок чи п’ятниця?
Він захотів також дізнатися, що зараз: грудень чи червень, і взагалі проявляв хист ставити найрізноманітніші запитання:
— Ви одружені!? Любите ґорґонзолу[97]? У вас дома є блощиці? Як вам живеться? Ваш песик хворів на чумку?
Потім зробився щирий. Розповів, що винен за кавалерійські чоботи, нагай і сідло, що хворів на збура і лікував його марганцівкою.
— Ні про що інше не було часу й подумати, — гикаючи, сказав він. — Можливо, це здається вам досить неприємним, але скажіть — гик! гик! — що мені робити? Гик! Ви мусите мені пробачити. Термосом, — вів далі фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, — називається така посудина, яка зберігає напої та їжу в первісній температурі. Як на вашу думку, яка гра чесніша? «Фербель» чи «двадцять одно»?
— Я таки десь бачив тебе, — вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його заслиненими губами. — Ми ж разом ходили до школи. Ти, друзяко! — ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. — Як ти виріс з того часу, відколи я тебе не бачив. Радість від зустрічі з тобою компенсує всі мої страждання.
Нарешті його опанував поетичний настрій, і він заговорив про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і гарячих сердець. Потім упав навколішки і почав
