Серденько Змія - Віолетта Котова

Юля

 Прийшлось вмитися прохолодною водою декілька разів, перш ніж мій стан трохи покращився та дозволив мені глибоко вдихнути, зібрати сили та повернутися до кабінету. Мене замінила інша асистентка – Наталя. Перебуваючи в такому стані, з мене не було б ніякого толку, тільки ризик заподіяти шкоду, чого не можна допустити ні в якому разі. Відсидівшись хвилин десять в ординаторській, випила водички, подихала свіжим повітрям через відкрите вікно, а потім знайшла сміливість вийти. Впевнено йшла до сестри, яка приймала поранених, вона вже впоралась та відпочивала в сестринській кімнаті.

- Привіт, Олю! – я тихенько постукала та прочинила двері.

- О! Юль! А ти чого тут?

- Замість мене Наталя пішла сьогодні.

- Зрозуміло.

- Я хотіла в тебе дещо спитати. – хоробрості не вистачало, голос мене підводив, хвилювання змушувало його тремтіти.

- То питай. – мій стан не залишився непоміченим Олею. – Ти чого?

- Той хлопець, якого зараз оперують… Ти можеш мені сказати його ім’я.

- Знайшла проблему, зараз скажу. – Оля піднялася, підійшла до шафи, взяла звідти журнал. Я ж уважно спостерігала за кожним її рухом. – Привезли чотирьох хлопців, тебе цікавить тільки той, що в операційній?

- Так. – ледь вимовила я.

- Ось. – вона поклала журнал переді мною, та пальцем провела по імені.

 Перше прізвище мені було не знайоме, друге… «Никифоров Кирило Сергійович». Помилки не було, я впізнала його обличчя, навіть в такому важкому стані, серце рвалося від болю. Я вже давно його не кохала, почуття охололи, минули повністю, але хай там як, цей чоловік був мені не байдужим. Не враховуючи наш болісний для мене розрив, я ніколи не бажала йому подібної долі, або чогось поганого, не передбачала зустріти Кирила при таких сумних обставинах. Гіркі сльози покотилися щоками обпікаючи шкіру, імен, які значилися нижче, я вже не бачила, підняла погляд на розгублену Олю.

- Юль! – підхопилася вона до мене. – Ну що ти?! Хтось знайомий тобі, так? – вона підсіла до мене ближче, поклала руку на моє плече, що здригалося від плачу.

- Знайомий… - промовила, та ще гірше розревілась.

- Ну тихо, тихо! – лагідно обіймала колега. – Не треба так вбиватися, він же живий, зараз підлатає наш хірург-чарівник. До весілля одужає! – звісно Оля це сказала просто так, цитувала крилату фразу, вкладала в неї хороший, обнадійливий підтекст, намагалася якось розрадити моєму болю.

- Він вже давно одружений. – видавила я крізь сльози.

- Ну і нехай, все одно все буде добре! Живий, а це головне!

- Але ти бачила які в нього травми?! Обличчя…

- Чоловіку не обов’язково, бути красенем. Тим паче ти кажеш одружений. Головне, щоб зір зберегли, а для краси в наш час і пластичні хірурги існують.

- Можливо, ти маєш рацію… - я почала потроху заспокоюватись, істерика згасала.

- Точно маю, заспокойся дорогенька. Все, все.

 Оля продовжувала мене обіймати, наче колисала в своїх обіймах. Стало так тепло, спокійно, навіть маму пригадала, вона теж колись так гойдала мене заспокоюючи, коли я була ще підлітком, її давно вже не було серед живих. Знову прийшли думки про несправедливість цього життя, згадки про колишні болісні стосунки, про гірке кохання, яке принесло тільки сумний досвід. Але я не жалкувала про все це, цей шлях мені було дано пройти, щоб мати порівняння. Тепер я точно знала що таке істинна любов та щастя. Так, Олега не було поряд, як мріяла, але я була щаслива, що він в мене є, і страждала від того, що не знаю де він зараз, а раптом з ним теж щось трапилось… Ольгу в цей момент покликали кудись, я на деякий час лишилась сама, приходячи до тями. Коли вона повернулась, була вся знервована.

- Ой, невчасно ти вийшла з ладу подруга… - поспіхом казала вона, шукаючи щось у шафі.

- Чому? Що сталося?

- В другій і третій операційних зараз теж почнуть оперувати, допомога потрібна.