Серденько Змія - Віолетта Котова

Олег

  Є такий стан, коли дуже хочеться спати, настільки сильна втома, що ти не чуєш звуку будильника, не бачиш ранкових промінців сонця, пекельна змореність. Ледь тільки виходиш зі стану глибокого сну, як знову у нього поринаєш. Сон про Кирила мав дуже реалістичний вигляд, я наче дивився якесь кіно, та бачив нас із ним з боку. Все це було досить дивно, та через цю фантастичну картинку пробивалися думки, в них я мріяв знайти друга здоровим та сподівався, що в реальному житті зможу це зробити.

 … Кір перебував у поганому стані, але знайшов сили стати на ноги. Один з моїх колег, зробив йому якісь уколи, але попередив, що чоловіку вкрай  необхідна допомога справжніх лікарів. Ми поспішали висувалися групами по дві людини, попереду мої хлопці, потім я з Кіром, за нами Тарас з безхатьком, він теж просився з нами, мріяв виїхати з пекла, знайти нарешті спокій в тилу. Життя в ролі безхатька його лякало менше ніж постійні обстріли та погрози з боку окупантів. Пересувалися повільно, нашим пройденим через ліс маршрутом, курс тримали до схованки, де залишили автівку. Хлопці попереду були зі мною на постійному зв’язку, для рацій у нас з собою був спеціальний окремий зарядний пристрій. Тарас та безхатько йшли нашим маршрутом, без зв’язку, з ризиком залишитися без допомоги у випадку викриття, потрапити в полон, або ще гірше, бути вбитими. Воля, або ризик… Воля попри все.

  Мабуть, сам Всевишній вів нас захищеним святим шляхом, рухалися повільно, Кирила я підтримував, інколи тяг на собі, а інколи приходилося робити маленькі перерви в пересуванні. Не знаю звідки в мене було стільки сили тягнути його так далеко, в один з наших короткочасних привалів, нас наздогнав Тарас з безхатьком. Так було ризикованіше, але швидше, Кирило теж втрачав останні сили, складності додавало те, що він нічого не бачив. Хлопці допомагали мені дотягнути його. Рухалися на межі, бо кляті вороги були дуже близько, один невірний крок і нас могли викрити й знищити.

 Вищими силами, та якимось дивом нам вдалося вийти за межі окупованої зони, та повільно дійти до автівки. До позицій наших військових залишалося зовсім трохи. Ми мали на меті добратися до бойових медиків, відправити Кирила з Тарасом евакуаційною медичною машиною до шпиталю, але все сталося зовсім по-іншому сценарію…

 Наш військовий бусик покірно чекав у схованці, не гаючи часу, ми всі залізли до нашого спасителя, який мав вивезти всіх з лінії зіткнення. Проїхати встигли метрів п’ятсот, може з кілометр, нас викрили. Цю дорогу часто обстрілювали, швидкість набрали високу, топили якомога скоріше, але проти нас вийшли не тільки вороги, а й погодні умови. Хвилинами раніше пішла злива, і якби не вона, скоріш за все, ми б дісталися пункту, але вода на ґрунтовій дорозі, разом з обстрілом винесла нас в поле. Страшніше було засісти колесами в багні, але наш водій екстремал і з цим завданням впорався відмінно, повільніше, але впевнено рухався вперед, оминаючи різні перешкоди.

  В цей момент мій сон став відчуватися ще більш гостро, я наче вже не з боку дивився, а приймав безпосередню участь в небезпечній пригоді, керуючись інстинктами самозбереження. Ми майже доїхали… Лишалось трохи. Раптовий вибух, біль, темрява…

 В цей самий момент я відкрив очі, прокинувся від власного крику, весь спітнілий та знервований, почав озиратися на всі боки. Не одразу дійшло до ледь працюючого мозку, де я перебуваю. Лиш через декілька хвилин пам’ять знову підкинула нові страшні картинки. Це був не сон! Ось чому все так реалістично виглядало. Все це сталося з нами насправді, я бачив білу стелю, відчував біль в тілі, а в деяких частинах й зовсім не мав відчуттів. Піднімати голову й дивитися на своє понівечене тіло не наважувався. Лежав, як колода, навіть і не намагався смикатись, лише думки хаотично вертілися у хворій голові. Наша машина наїхала на протипіхотну міну… Далі я вже нічого не пам’ятав. Де хлопці? Кого поранено? Чи всі вижили? Де Кір? Всі ці питання мене цікавили найбільше, та від важких думок я знову і знову поринав у цей болісний жорстокий сон.